Із щоденника Сергія ФЕДАКИ…
Зусиллями молодого ужгородського поета Віка Коврея закарпатська література не тільки активно вписується до загальноукраїнського контексту, а й контамінується з місцевим образотворчим мистецтвом (два фестивалі “Екле”) і ще й еротизується. Зокрема минулого тижня з регулярністю, якій можна тільки заздрити, відбувся вже четвертий фестиваль “Березневі коти”.
Якщо перший проходив силами п’яти авторів в одній з аудиторій УжНУ, то, починаючи з другого, дійство вже вихлюпується в ужгородські кафе і театри. А що на Закарпатті з еротичною літературою поки не надто (на третьому фестивалі деякі автори читали те ж саме, що й на другому), багато текстів писалося саме для фестивалю, його рамки довелося розширювати і запрошувати “варягів” для того, щоб остаточно розворушити місцеву автуру.
Бо та, як писав М.Лермонтов, романів не пише, вона їх робить. А от щоб поділитися власними сексуальними подвигами з читачами – тут сутужніше. Тому на третьому фестивалі це намагався робити знаменитий Іздрик і пара його майже ровесниць (теж здаля), а на четвертому вже вийшли, здається, на остаточний формат – в основі 20-річна творча молодь з усіх куточків України, а також Білорусії, при відчутній підтримці середнього покоління.
На жаль, не зміг приїхати з Києва Ілля Стронговський – перекладач знаменитого п’яниці і жонолюба Чарльза Буковського. Фішкою імпрези стали, безперечно, чотири білоруські автори, що мали власний вечір у ляльковому театрі. Олена Ахіллесова зачитала кілька сатиричних творів білоруською і на трасянці (білорусько-російському суржику), причому в одному оповіданні, доволі сюжетному й інтригуючому, всі слова починалися з “П”. Її землячка Настя Манцевич виступила з розлогою сповіддю від імені героїні, що кохає не тільки і не стільки чоловіків.
Що сказати – в Україні так пишуть хіба що Ірена Карпа і Лада Лузіна. Вірші Сергія Прилуцького і Віталія Рижкова взагалі збурили атмосферу своїми сміливим метафорами. Живе Білорусь! Крім того, відбулося ще сім офіційних заходів, не рахуючи дружніх вечірок і екскурсій. Фестиваль відкрився колективним нявчанням на Театральній площі і організованою ходою на відкриття фотовиставки, де найбільше запам’яталися знімки Беати Дудаш, Володимира Балеги і Олексія Попова.
Останній тут же запропонував присутнім дівчатам провести фотосесію. На жаль, жодна не наважилася. Потім були літературні читання за участю не тільки півдюжини місцевих авторів, а й Альбіни Познякової і Дани Кваші (обидві – Львів), Богдана-Олега Горобчика (Житомир), Євгенції Дон-Захарової (Київ), Вано Крюгера (Харків), що дуже нагадує молодого чи то Леніна, чи то Б.Гребенщикова. Текстами, правда, ближчий до другого, ніж до першого.
Окремо відбувся вечір відеопоезії – читання віршів під демонстрацію слайдів на великому екрані. Він завершився демонстрацією 17-хвилинного професійного фільму за віршами Остапа Сливинського (Львів). Кульмінацією фестивалю став еро-слем – конкурс на найбільш яскраве виконання власного вірша і власної імпровізації на три слова, задані з залу. На висоті був ведучий Тудор Кілару, якого знавці визнали за ідеального модератора поетичних шлемів.
У самому випробуванні наважилися взяти участь лише семеро, з-поміж них цілком заслужено переміг В.Рижков, чиї імпровізації були найбільш несподіваними і нестандартними, побудованими на грі слів. Він узяв призовий фонд у 400 гривень, одразу же поспішив на поїзд – і правильно, поки присутні коти і кішки не видряпали виграш.
Крім нього, у трійку фіналістів увійшли Вано Крюгер і Валентин Кузан. Хоча, як на мене, найяскравіше читала таки Дана Кваша. Шкода, що через її стриптиз на сам вірш мало хто звернув увагу. На фестиваль вже стали приїжджати не тільки учасники, а й просто гості-глядачі, зокрема були навіть з далекого Кременчука.
Завітали на вогник також нардеп Олесь Доній і дві дівчини з його творчої агенції “Барикада”. Фестиваль тримається на ентузіазмі однієї людини і певній підтримці його друзів. Це і є запорукою того, що врешті-решт він відбудеться вп’яте. Парадоксально, але це одне з найбільш інтелігентних і тверезих дійств, що відбуваються у культурному житті Ужгорода, яке дозволяє молоді випустити пару, а старим скинути пару десятиліть з плеч.
|
