|
Послідовним адвокатом України на Заході назвав Світлану Мітряєву професор Сергій Федака у вступному слові до її книги.
І справді, стільки, як вона зробила і робить для покращення іміджу нашої держави за кордоном, похизується хіба дрібка нинішніх високопосадовців. Академік НАН України, директор Інституту проблем національної безпеки РНБО України В. Горбулін характеризує пані Мітряєву як визнаного лідера вітчизняної наукової думки в реалізації курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію.
З нею рахуються і поважають в експертних колах країн Центрально-Східної Європи, вона традиційно - у списку найвпливовіших фігур Закарпаття.
15 квітня директор Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень в м.Ужгород, заслужений діяч науки і техніки України, кандидат історичних наук, кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня Світлана Мітряєва відзначила ювілей. З нагоди свята й просто (тому що нарешті настала весна) ця мила тендітна жінка із гострим розумом та міцним, наче криця, характером – гість газети «НЕДІЛЯ».
- Світлано Іванівно, навіть у свій поважний ювілей ви не взяли відгул, більше того, організували й провели чергову масштабну міжнародну конференцію. Це вже схоже на фанатизм.
- А так і є ( сміється. –пр.авт. Л.Л.). Неймовірно люблю свою роботу, віддаюся їй на всі 100. На мої конференції збирається політична й бізнесова еліта краю, України і зарубіжжя, а це – освічені високоінтелектуальні інтелігентні люди, які до того ж є ще й моїми друзями. З ними приємно працювати і спілкуватися. Тому вирішила не ламати планів фонду, з яким співпрацюємо, та який призначив проведення конференції саме на цю дату, і сумістила корисне з приємним. Оскільки захід пройшов на дійсно високому рівні й було вирішено багато важливих питань, то день насправді був вдалим. І святковим водночас.
- Я неодноразово чула, що вас називають «залізною леді». Яким чином вам вдалося вигартувати такий міцний характер.
- Мабуть, це бере початок ще з дитинства. Я народилася й виховувалася у сім’ї військовослужбовців. Із раннього віку батьки привчали до порядку й чіткого режиму. А коли мені виповнилося 9 років, сталася страшна трагедія – раптово померла мама. Ось тоді різко довелося подорослішати, стати самостійною, приймати важливі рішення і нести за них відповідальність. Це не найкращий метод досягнення чогось у житті, але в моєму випадку саме він відіграв ключову роль.
- У ті часи, коли ви закінчували школу, мало хто вступав на історичний факультет університету для того, щоб займатися цією наукою. Часто факультет був стартом для подальшої кар’єри партійних діячів чи державних службовців. Про яке професійне майбутнє мріяли ви?
- Якраз у моєму випадку саме історія уявлялася мені як майбутня професія. Ще зі школи захоплювалася цією дисципліною, до того ж мені легко давалися гуманітарні предмети, мови. Тому без вагань обрала історичний факультет УжДУ. Одночасно отримала роботу в Ужгородському відділі Інституту історії Національної Академії наук України, який знаходиться в Києві, а згодом закінчила аспірантуру в його центральному інституті.
- Наскільки я знаю, ви мали непогані шанси залишитися в Києві й продовжувати займатися науковою роботою. Чому ж повернулися до Ужгорода?
- Так, моя наукова кар’єра непогано складалася. Після аспірантури працювала старшим лаборантом, потім молодшим науковим співробітником, старшим науковим співробітником, вченим секретарем згадуваного відділу Інституту. Захистила кандидатську дисертацію. До речі, моїм науковим керівником була єдина на той час жінка - членкор Національної Академії наук України Ірина Мельникова. Вона справила величезний вплив на формування мене як науковця й особистості. Після успішного захисту дисертації я не планувала залишатися працювати в Києві, оскільки, власне, мене і готували для роботи в одній із філій академічного наукового інституту на Закарпатті. Ця сфера потребувала професійних кадрів, і мене направили на роботу в Ужгородське відділення Інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн НАН України. Із цього приводу я зовсім не засмутилася, навпаки, залюбки повернулася до рідного краю й більше 10 років займалася цікавою роботою.
- То яким чином у вашій біографії все ж таки з’явилася партійна робота?
- Якось до нас в інститут завітав тодішній секретар обкому компартії України Генріх Бандровський. Вже будучи ознайомленим з моїми дослідженнями, науковими та аналітичними матеріалами, запросив на роботу. Видалася нагода паралельно займатися наукою і спробувати щось нове в житті. Погодилася. Спільно з колегами очолюваної мною лекторської групи ми збирали, аналізували й узагальнювали інформацію, готували звіти й промови для керівництва області.
- Цікаво, як на вашу думку, а нинішні чиновники сильно відрізняються від тодішніх?
- Відмінність разюча. Мені часто доводиться спілкуватися із політиками, державними службовцями різних рангів і посад, то я бачу, що, на жаль, сьогодні в цих структурах дуже мало справжніх професіоналів. Буває таке, що людина керує районною держадміністрацією, не маючи навіть вищої освіти, не те що бодай мізерних управлінських якостей. Радянські чиновники були чудовими фахівцями, відповідально ставилися до роботи, хоча загальна зашореність і закритість того часу зробили свою справу – партійці боялися висловлювати свою думку, цілком підкорювалися вказівкам згори і як результат – утворилася величезна прірва між простим народом і владою.
- Сьогодні, спостерігаючи за вашою роботою в Інституті стратегічних досліджень, мабуть, ні в кого не виникає сумніву, що ви – людина на своєму місці. Яким чином Світлана Мітряєва і ця установа знайшли одна одну?
- Після обкому компартії, я ще кілька разів змінювала місце роботи. Працювала в різних державних установах. Це дозволило мені отримати ще більше організаторських навичок, налагодити різноманітні контакти. У 1999 році в Ужгороді відкрився Регіональний інформаційно-аналітичний центр – філіал Національного Інституту стратегічних досліджень, і заступник секретаря РНБО України Олександр Бєлов запропонував мені посаду заступника керівника. Структура була утворена Указом Президента і підпорядковувалася спочатку РНБО України, а пізніше і безпосередньо главі держави. Окрім Закарпаття такі ж філії відкрилися ще в 6-ти областях. Головне їх завдання полягало в інформаційно-аналітичному забезпеченні діяльності Президента України у сфері регіональних аспектів суспільного розвитку, транскордонного співробітництва з країнами-сусідами – членами Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу, пропаганді ініціатив Президента України та наукових розробок щодо стратегій внутрішньої та зовнішньої політики держави. Потім поступила нова пропозиція – очолити філіал.
- А яку задачу чи мету, окрім тих, що ставляться керівництвом держави, переслідуєте у своїй роботі особисто ви?
- Мені просто відповісти на це питання: я хочу кращого майбутнього Україні. Спілкуючись із колегами за кордоном чи запрошуючи їх на свої конференції, співпрацюючи із консульствами та посольствами зарубіжних держав, готуючи рекомендації щодо стратегії зовнішньополітичного курсу України, я роблю все можливе для того, аби підняти імідж нашої держави на Заході, аби змусити поважати і рахуватися з нами, аби ми нарешті стали справжнім, а не тільки географічним центром Європи. На жаль, внутрішньополітична ситуація всередині країни, неузгодженість в роботі між різними гілками влади аж ніяк не сприяють покращенню авторитету України в світі, і тут не може допомогти навіть найталановитіший дипломат. Але я оптиміст і вірю в європейське майбутнє України. А тим часом роблю все, що в моїх силах, для творення позитивного іміджу нашої держави за кордоном.
- Світлано Іванівно, звідки стільки сил та енергії?
- Наснагу працювати, знаходити резерви внутрішньої енергії, відчувати гармонію у всьому, що мене оточує, допомагають заняття йогою. Цією гімнастикою захопилася 10 років тому, коли виникли серйозні проблеми зі здоров’ям. Тоді навіть медики відмовилися вилікувати мою недугу і саме за допомогою йоги сталося справжнє диво. Тепер не пропускаю жодного заняття, більше того, заглибилася у східну філософію, і з її допомогою відкрила в собі нові можливості.
- У дитинстві ви захоплювалися мовами. Чи продовжуєте й тепер удосконалюватися?
-Так, звісно. Знання мов допомагає в роботі, адже часто запрошую на конференції іноземців, та й сама часто буваю у відрядженнях. Без мов почувалася б зовсім безпорадною. А не втрачати навичок допомагає читання зарубіжних класиків на мові оригіналу, здебільшого англійській.
- Зрідка на набережній в Ужгороді вас можна зустріти із симпатичною дівчинкою, яка розмовляє польською. Хто ця загадкова юна леді?
- Це трохи сумна історія. Сталося так, що ми з чоловіком не змогли мати власних дітей. Тоді, порадившись, взяли на виховання племінницю, батьки якої не мали змоги піклуватися про дівчинку. Коли вона виросла, то вийшла заміж за поляка і переїхала жити до чоловіка. У них народилася донечка Ксюша. Та тут сталася нова трагедія – батько дитини гине, племінниця залишилася самотньою в чужій країні. І тоді ми вже Ксюшу взяли на виховання й стали її опікунами. Дівчинці зараз 13 років, вона навчається у Кракові, відвідує різноманітні гуртки, вивчає англійську мову, а на канікули обов’язково приїздить до Ужгорода. Я намагаюся виховати в ній самостійність, повагу до людей і волю, бо саме це дасть їй змогу у майбутньому здолати будь-які труднощі.
- А якою є ваша власна формула успіху?
- Самоорганізація, невпинний рух, внутрішня гармонія і підтримка найближчої людини – чоловіка. Без усього цього не було б мене.
Лариса ЛИПКАНЬ, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
|
