Перед нашим з мамою відходом на Пасхальну всеношну в Києво-Печерську Лавру, тато отримав останні інструкції: як поводитися з онуком, якщо той прокинеться і де узяти запасну піжаму, якщо його доведеться переодягнути. Але відчуття того, що щось не так, не зникало.
Пообіцявши, що я поповню йому екстра-запас міцних напоїв, за те, що він відпустив маму так надовго, ми для впевненості ще раз перепитали, чому він такий сумний і одержали запевнення, що все гаразд.
Але вже через п`ять годин, коли ми сиділи в нашій кухні, коли розповідали, як це чудово - побачити передсвітанковий Київ і вогники свічок, що виглядають з пасхальних кошиків... Що цих кошиків було багато тисяч... Одні люди сідали в машини і ловили таксі біля Лаври, інші заходили в маршрутки на Михайлівській площі, відстоявши служби в Михайлівському монастирі.
Треті йшли з Флоровської обителі з маленьких і великих церков Києва. Що було чудово придумано служити головну Літургію в Лаврі на площі перед Успенським собором, от тільки було холодно і тому нам довелося йти в Трапезну церкву. Але там теж добре, адже чернечі розспіви Пасхального чину відрізняються від співу семінарського хору... Але тут раптом тато сумно признався.
- Знаєте, ви вчора йшли такі щасливі, ви були повні такого радісного очікування, що я відчув себе самотньо. Не тому, що залишився один, а тому, що не відчув того, що ви.
Мама від несподіваного визнання замовкла. А я приготувалася прочитати коротку лекцію. Сказати, що, так, для того, щоб відчути свято Великодня, треба попостити ну хоч би останній тиждень. А ще треба не зриватися під час посту на дружину, не спокушати дітей і онуків, а на Пристрасному тижні треба було би сходити на службу, у Велику п`ятницю – піти на винесення плащаниці і побувати на похованні, а у суботу, сидячи перед телевізором, не ставити під сумнів істинність сходження благодатного вогню.
Але натомість трапилося маленьке сімейне диво...
Мій рот відкрився і всупереч моїй волі, без всяких заготовок сказав: «Великдень, той чудовий випадок, коли до Бога можуть прийти всі. Можуть прийти і ті, хто трудився весь піст, ті, хто працював з першої години, і ті, хто прийшов з третьої і ті, хто забарився прийти до Господа з дев`ятої години і навіть ті, хто приступив з одинадцятої. Багаті і бідні, стримані і безтурботні, такі, що постили і не постили, можуть веселитися і насолодитися бенкетом віри. Сьогодні Господь однаково ублажає і першого і останнього, і ніхто не плаче про своє убозтво».
«Звідки ти це узяла?» - запитав тато.
«Нас всіх повідомив про це Іоанн Златоуст на Великодень століть так шістнадцять назад», - відповіла я, намагаючись пригадати, звідки я так точно пам`ятаю ці слова зі слова на Великдень Іоанна Златоуста. (Напевно, природним чином відклалося в пам`яті, коли слухала проповіді).
- Ти хочеш сказати, що...?
- Що сьогодні Бог не гидує навіть переконаним комуністом.
- Спасибі, - тішився тато текстом від святого Іоанна Златоуста і моїм миролюбним тоном.
- Мені-то за що? Просто... Христос Воскрес. І цим усе сказано.
Маша Міщенко, Київ
|
