Шансон
Зразу після Пасхи мені подзвонив Сергій Соболь з театрально-концертної групи «Шарж». Сказав, що написав чотири пісні на мої вірші, хотів би продемонструвати. Колись він поклав на музику поезії Є.Євтушенка, Б.Окуджави, вірш про гірських лижників Ю.Семьонова. Нащо здався йому я, грішний?
Каже, що то драйв і український шансон – жанр рідкісний, в якому мало хто пише. Уперше ми зустрілися з Сергієм на конкурсі авторської пісні, що проходив в селі Осій. Я був у журі, а він вів програму. Організатори конкурсу тоді були дещо розчаровані, вони чекали більшого креативу. Часи зараз справді якісь непісенні. Хоч час від часу якісь хлопці і дівчата пробують переломити ситуацію, але проти загальної тенденції не попреш.
Писати пафосно вже не випадає. лірика теж якось не в шані. Тому я дивуюся, що оголошено конкурс на гімн Закарпаття. сидимо по вуха у проблемах і негативі, сусіди на нас дивляться як на людей третього сорту – про що там славословити? Виявляється, ще є попит на іронію, позитивний заряд і такий собі гумор шибеника. мої три поетичні збірки писалися якраз у подібному настрої цілковитої безнадії, коли лишалося тільки реготати із себе.
Сергій каже, що там цілком мажорний дух, йому навіть не довелося нічого підтягувати. Приємно, бо в українській пісні здавна приблизно рівноцінно розвивалася і мінорна, і мажорна тематика. а от потім воно якось розкололося. Місто виробило жанр так званого міського романсу. Щоправда, він послуговується переважно не українською мовою. У сільських же співах стала домінувати тужлива нота, бо життя там складалося не надто веселе.
Сучасна українська естрада великою мірою або інфантильна, або взагалі страшенно відірвана від народної традиції. Того оптимістичного настрою, який є в російському чи французькому шансоні, нам справді бракує. То ж не дивно, що багато хто шукає українського шансону днем з вогнем – навіть там, де його і немає. Один з таких шукачів – Соболь. Ми зустрілися з ним у занедбаному сквері з буйною травою і різноголоссям птахів.
Може, шансон краще би звучав на фоні якихось мальовничих руїн. Таких в Ужгороді теж не бракує, але там надто гамірно. Що сказати? Коли твої вірші раптом перетворюються на пісню, хоч спочатку вони зовсім не писалися для співу, відчуття дуже складні. Розумієш, що це вже не належить тобі, що воно зажило якимось власним життям, пішло по руках. І мої ліричні герої з їхнім необгрунтованим оптимізмом і безмежною вірою у себе тепер вимахують руками, горланять і дражняться до свого автора.
Сергій надав цим текстам колосальної енергетики, перетворив замріяних романтиків на якихось мітингових трибунів, із камерної картинки зробив блокбастер. Вірші ті, може, і не варто було писати, вони були гріхами молодості, але в цьому словосполученні все ж ключовим є слово «молодість», а не «гріх». То був цілий маскарад найнесподіваніших образів: козак Мамай, що втікає із темниці на намальованому коні; фаворит, котрий «ще не в опалі, не в тюрмі», але вже за крок від того; Даниїл Заточник, котрий насправді був жононенависником, а тут освідчується у коханні; середньовічний гульвіса, що пиячить із Франсуа Війоном...
Тепер ця непогамовна молодість набуває музичної форми. Вірші пишуться і далі – тепер все більше про політику й історію, хоча образи там приблизно усе ті ж самі. Кожний вірш – маленька драма, сконцентрована до кількох строф. Про апостола Петра, який так і не пустить героя до раю, але милосердно наллє йому кагору на зворотню дорогу. Про сільського голову, якому начхати на дефолти і президентські перегони – аби лиш у селі все було нормально.
Про карпатських січовиків, що відступають усе вище у гори і все глибше у вічність. Раз почавши писати вірші, далі вже неможливо зупинитися. Навіть якщо із тих віршів комусь хочеться зробити пісню. «Та ставлю тільки на пікову даму – дарма, що грає лиш бубновий туз». Брязкіт Сергієвих струн злітав над деревами, над птахами, хмарами, кудись у ясне небо, услід за лебедями на обкладинці моєї останньої збірки. Гітарист час від часу кидав медіатор, брався за цигарку, аби продемонструвати мені все нові і нові варіанти мелодії.
Я відчув, що цьогорічна весна стає таки вже незворотною, що варто далі жити і писати – навіть коли все обертається зовсім не так, як тобі гадалося.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
