|
Їх помітно менше з кожним роком. І тому дзвін орденів на вулицях і площах все тихіший. Але ті, хто живі, цього дня прагнуть бути разом. Тому що це їхній День - великий День Перемоги.
На Хрещатику збираються ветерани. І є час для розмов і спогадів...
- Коли почалася війна, мені було тільки 14 років, а в 1943 році в 16 років і 7 місяців і я пішов на фронт. У Саратові формувався артилерійський полк, мене спочатку не хотіли брати, а потім вже як сина полку взяли. Важкі були бої на Курській дузі, потім звільняв Україну, Білорусь і так до Берліна дійшов. Там і закінчив війну. А ось і медаль “За взяття Берліна”, – розшукуючи нагороду серед багатьох інших розповідає тепер уже доктор військових наук, професор Микола Павлович Лисенков. – Потім довелося ще 7 років після війни солдатську кашу їсти. Адже нам по 18 років було. Демобілізовувати не можна, мовляв, хто ж в армії служитиме? Мріяв став викладачем. А Сталін ще видав наказ, щоб фронтові хлопці у у військове училище вступали.
Поділившись спогадами, Микола Павлович зачитує мені власний вірш про війну і наприкінці майже пошепки додає.
- Йдемо ми.. як вода в пісок, - і, змахуючи сльозу, професор злегка відвертає голову.
- Мене війна застала в Сталінграді. Я була студенткою медінституту і добровільно пішла на Чорноморський флот служити. Мені було 17 років, - розповідає лікар, полковник медслужби Нонна Дмитрівна Бурковська. - Закінчила Севастопольську школу зв`язку Чорноморського флоту на відмінно - і мене відразу в діючу авіацію Чорноморського флоту радисткою. Звільняли Північний Кавказ, пройшли всю Україну, Одесу, Скадовськ, Севастополь, Констанцу в Румунії і демобілізувалася я тільки в 1946 році. Рік протримали після закінчення війни, тому що не було заміни радистів.
- А пам’ятаєте день, коли дізналися про перемогу?
- Це було вночі. Я якраз приймала радіограми. І як тільки дізналися про перемогу, тут же почали стріляти. А командир кричить: “Ви хоч себе не перестріляйте!”, - сміється Нонна Дмитрівна.
Михайло Сергійович Пазін спочатку воював на Західному фронті, захищав Москву, був важко поранений, але після госпіталю знову пішов на фронт, Білоруський, і про закінчення війни дізнався в Гомелі, коли звільняли Білорусь.
- 4-та ранку, чую - стрілянина. Я теж схопився і почав стріляти, - згадує ветеран.
- А який момент для вас був найважчим?
- Рукопашні сутички з німцями під час захисту Москви. Це було найважче. А на Білоруському фронті німці вже бігли і ми не встигали їх наганяти, - сміється Михайло Сергійович.
О 10-й ранку, точно за планом, сформовані колони з ветеранами починають рухатися до Майдану Незалежності. До фронтовиків приєднуються перші особи держави: Президент Віктор Ющенко з дружиною, дочкою Софією і сином Тарасом, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, Леонід Черновецький, міністр оборони Юрій Єхануров та інші політики.
Юля! Юля! – чутно вигуки глядачів, що зібралися на Майдані.
Юлія Володимирівна в цей час розмовляє з Віктором Андрійовичем (йдуть вони поряд). Але почувши поклик потенційного електорату, одразу повертає голову в бік людей і з властивою їй чарівною усмішкою махає ручкою, додаючи: «Зі святом вас!». Її приклад наслідує і Президент. Віктор Андрійович теж махає народу рукою.
Нарешті процесія досягає місця призначення. Після хвилини мовчання на згадку про загиблих у Великій Вітчизняній війні, слідує виступ Президента.
- Дорогий український народе! Дорогі ветерани! Дорогі співвітчизники! Вітаю вас з 65-ю річницею Великої Перемоги, - починає свою промову Віктор Андрійович.
Почувши цифру 65, в лавах глядачів лунає гомін, який переходить в легкий гул.
- Так зараз же 64-а річниця! – незадоволено кричить жінка, що стоїть поряд зі мною.
- А він точно сказав 65-а. Але це тільки одні ми з вами почули. А потім все зайве повирізають, замінять і ніхто не дізнається, що він так сказав! – обурюється ще одна жінка.
- Та розхвилювалася людина ось і помилилася, з ким не буває, - вступає захисник Віктора Андрійовича.
Поки глядачі ведуть дискусії, промова Президента добігає кінця.
- Як голова держави, як українець, як син фронтовика я схиляюся перед вами, дорогі переможці, і бажаю вам міцного здоров`я, щастя і довгих-довгих років життя...
Хлопчисько років п’яти тримається за руки ветерана і елегантно одягненої бабусі.
- Тобі подобається парад? – питає внука жінка.
- Так гарно, - протяжно відповідає хлопчик, озираючись на всі боки.
- Це найкраще з усіх свят, - з ностальгією в голосі каже бабуся. Дідусь схвально похитує головою.
Починається святковий концерт. Сонце припікає. Одному з вихованців Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який бере участь в урочистому параді, стає погано. Начальство відводить хлопця зі строю. У рядах ветеранів теж спостерігаються хвилювання. Їм досі доводиться стояти під пекучими променями, тоді як для політеліти біля імпровізованої сцени розставили стільці.
Не чекаючи офіційного закінчення параду, ветеранів поступово починають відводити до автобусів, що стоять на Європейській площі. Захисників Батьківщини везуть до музею Великої Вітчизняної війни, де їх чекає польова кухня і фронтові сто грам від влади.
Але багато ветеранів так і не доходять до офіційного пригощання, розкладають у парку завбачливо заготовлений сухий пайок і наливають свої 100 грам. Вони звикли сподіватися лише на себе...
Анна Ященко
| 
