Травневе
Травень почався дуже бурхливо. Погіршення фінансової ситуації мало позначилося на громадській активності і культурному житті. Різноманітних акцій найнесподіванішого спрямування відбувається аж ніяк не менше, ніж минулого року. Щотижня відбуваються виставки, презентації, концерти.
Частота приїзду до Ужгорода різних гастролюючих колективів навіть зросла. От тільки роль державних чинників у цьому багатоманітті зійшла до мінімуму. Такого вже не було давно. Держава існує собі, а суспільство - собі, і розходження між ними усе збільшується. Державні механізми розбалансовані до краю. Яка стратегічна мета нашої держави нині, навіть тяжко сказати: наставити пам’ятників Кобзарю по цілому світу і нескінченно лити сльози за нашою гіркою історією?
А коли спільнота не має чітко визначеної мети, внутрішніх підстав для єднання, вона неминуче розвалюється. У сусідній Росії нині форсованими темпами відроджується патріотично-державницька ідеологія - паралельно із військовим потенціалом та її активністю у близькому зарубіжжі.
У російській історіографії наростає неосталінізм, так би мовити, рекультивація батька народів. Він же на партійному пленумі в жовтні 1952 р. казав: «Ми, старі, усі перемремо, але треба подумати, кому, в які руки вручити естафету нашої великої справи. Хто її понесе уперед? Для цього потрібні більш молоді, віддані люди, політичні діячі. А що значить виростити політичного, державного діяча?
Потрібно буде десять років, ні, всі п’ятнадцять років, щоб виховати державного діяча». Сталін не виховав собі наступника. Тих же, хто потенційно міг би продовжити його курс, він просто знищив. Але й українські керманичі ніколи цим не переймалися.
Єдино, Богдан Хмельницький прагнув передати владу обов’язково власному синові, але вибір виявився невдалим. Те ж і з Кирилом Розумовським, але там навіть передачу не вдалося здійснити. У монархічній системі були свої плюси, хоча мінусів більше. Те ж можна сказати і про президентські вибори. Про плекання українських державних діячів не дбає ні їхнє середовище, ні суспільство в цілому.
В результаті маємо те, що маємо. Європа натомість все рішучіше відмежовується від України, демонструє, що ми їй чужі. Справді, підлаштуватися під європейський бюрократизм і прагматизм нам так і не вдалося. Ми продовжуємо жити відповідно до своєї натури. Вони нам розказують, як у них гарно. Ми чемно слухаємо, але живемо все одно по-своєму.
Держава до того вже не втручається. Виявляється, їй навіть не потрібен міністр закордонних справ. Підозрюємо, що і добра половина інших міністрів теж. Відбуваються якісь міжнародні зустрічі, від котрих геть нічого не залежить. Хтось бореться за іноземні кредити, котрі, як завжди, підуть не знати куди.
Телевізійні шоу вже приїлися. Може, час переходити від цих пародій на відвертість до якихось спортивних змагань між політиками чи концертів художньої самодіяльності їхніми силами? Це би ще могло на певний час викликати інтерес. Загалом же, роль цих людей у суспільному житті катастрофічно зменшується. Вони, щоправда, цього не помічають. Гадають, ніби ще щось вирішують. Споглядати їхні самовдоволені обличчя досить потішно.
Зрозуміло, що весь цей безлад не може тривати нескінченно. Бо всяка конструкція має свій запас міцності, і в України він поволі вичерпується. По ідеї, національні ювілеї існують, аби згуртовувати націю. У нас же цього не сталося ні під час ювілею Гоголя, ні 9 Травня. У пресі гуляють максимально фантастичні прогнози про наше найближче майбутнє. Але схоже, що ніхто ні з ким так і не домовиться.
Огидне гниття державного тіла триватиме ще кілька місяців. Україна все-таки має просто багатирське здоров’я, якщо здатна так довго хворіти. Не можна сказати, що суспільство чекає якихось виборів, воно до них байдуже. Більшість людей розраховують виключно на самих себе. Ну максимум ще на родичів за кордоном.
А так життя триває. Люди порпаються на городах і так званих дачах, радіють з тепла. Пережита вервечка свят вселяє оптимізм, бо далі вже ідуть дещо спокійніші дні. Ю.Тимошенко переконує, ніби криза іде на спад. Їй страшенно хочеться вірити, але поки якось не виходить.
Та колись ми все-таки навчимося вірити їм, а вони навчаться ретельніше добирати слова, аби тим словам справді можна було довіряти.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
