|
Іранці на свято Ноуруза кладуть на стіл крашанки, вареники з сиром, проросле зерно... Що таке Лубни, Коломия, Біла Церква... Орда врятувала Русь від мусульман... Звідки походить назва “Русь”...
Проф. Тищенко презентує гіпотезу про вплив Авести та стародавньої Парфії на Європу
У Київському національному університеті український професор-лінгвіст Костянтин Тищенко на конференції з проблем стародавнього світу зробив незвичайну доповідь. Багаторічні дослідження в галузі мовознавства й топонімії привели вченого до висновку: Європа, зокрема й Україна, у ранні середньовічні часи стала ареною боротьби між носіями трьох великих релігій – християнства, мусульманства і... зороастризму, європейські сліди якого зайняли центральне місце в останніх дослідженнях ученого.
"СВОЇ" ТА "ЧУЖІ" ІРАНЦІ
Наука давно знає про величезний вплив, який справили іранські племена на формування українського етносу, як і слов’янства загалом. Але на наших землях у різні періоди історії жили різні іранці. Деякі з взаємодіяли з нашими предками – культурно, мовно, “етнічно” – ще в праслов’янську епоху (перше тисячоліття до н.е. – перші століття н.е.). Це скіфи й сармати, трохи пізніше були алани... Тих прадавніх іранців академік Пріцак називав “своїми”.
Але були й “чужі” іраномовні народи, які прийшли з Азії на Наддніпрянщину пізніше – в епоху раннього середньовіччя.
Давні, “свої”, іранці залишили в нашій та інших слов’янських мовах такі слова, як бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос тощо. А також величезний масив власних назв, зокрема назви річок Дніпро, Дон, Дністер, навіть Об...
Пізніші іранці дали нам такі слова, як почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, жвавий, бо. Цих слів уже не знайдете, скажімо, в російській мові.
Досліджуючи географію поширення іранізмів, тобто слів іранського походження, а також назви річок та населених пунктів, котрі можуть бути давніми уламками іранських лексичних одиниць, професор Тищенко натрапив на цікаву назву, яка повторювалася в багатьох куточках центральної та східної Європи (з місцевими варіаціями): у Швеції – містечко Авеста, у Фінляндії – Авіст, в Естонії – Авасте, у Голландії – Авест, в Італії – Оваста, в Угорщині – Аваштання, у Чехії – Обичтов, у Росії – Авешная, Опочня, Апастово. В Україні – річка Обеста (у Росії – селище Обеста), село Опачичі (Київщина), озеро Опечень у Києві, села Опішня (Полтавщина), Обичів (Чернігівщина), Обич (Тернопілля) та ін.
Це наштовхнуло вченого на припущення про можливість поширення зороастризму в Європі в ранньосередньовічні часи. Адже Авеста (від давньоіранського слова “апаеста” – “обґрунтоване висловлення”) – це священна книга послідовників цієї віри, яка з’явилася в середині першого тисячоліття до нової ери в Персії й названа на честь її творця і пророка Заратуштри.
– Чи не тому на карті України збереглися численні назви з “золотом” – Золочів, Золотоноша, Золотниця? – розповідає Костянтин Миколайович. – Адже в народному уявленні давніх іранців ім’я Заратустра походить від “зард” – золото. Самої Авести в назвах було б явно недостатньо, аби робити якісь висновки (не можна виключати випадкових збігів). Підтвердження цього припущення прийшло ось із якого боку. З історії відомо, що канонізував текст Авести 325 року перський цар Шахпур. Він вів успішні війни проти Риму й гунів. На його честь названо численні населені пункти в Ірані та в Індостані, який знаходиться значно далі від Ірану, ніж Україна – на карті Індії знайдете десятки всіляких Шахпутрів, Шапурів та Шампурів. І як не дивно, подібні назви ми знаходимо в Європі. У Білорусі – Шапурово, Шпури, у Росії – Шабурново, Шапурово, Шабри, Шпури, Шупарня, Шапорин, у Франції – Шамбор в Італії – Сапор, у Словаччинні – Сампор. В Україні – Самбір, Самбурки, Шупарка, Шумбар, річка Шопурка та багато ін.
Від себе додам, що знайшов Самбор аж у Камбоджі.
Далі, за словами Тищенка, по всій Європі почали масово “відкриватися” географічні назви, так чи інакше пов’язані з діяльністю носіїв зороастризму. Це тпооніми з основою “барсам” (ритуальний жезл із травою), “урван” (душа), спента (святий), “фравеші” (душа святого). Дивіться географічні карти, де нанесено відповідні топоніми.
СЛІД СТАРОДАВНЬОЇ ПАРФІЇ
Дослідження топонімії та історії іранських народів привели професора Тищенка до ще одного цікавого відкриття.
Відомо, що більш як дві тисячі років тому на захід і південь від Каспійського моря, на території сучасного Туркменистану, існувала держава Парфія, яку населяли іранські племена – парфяни. Перською мовою Парфія називалася Партава. У середині першого століття до нашої ери влада і вплив Партави поширився від Месопотамії до Індії. Занепала держава в четвертому столітті від міжусобиць та набігів «наших» іранців-аланів.
В аланському діалекті давньоіранської мови не було звуку “р”, замість нього вживався “л”. У мові парфян, очевидно ця заміна теж мала місце. Цей звуковий перехід залишив в Україні яскравого свідка... Носії парфянської культури й мови створили на наших землях свою Партаву, відому нам під назвою... Полтава.
Від Парфії, очевидно, походять не лише численні українські географічні назви, а й прізвища – Пархоменко, Порошенко, Пахльовська, Баглай, Багалій… У сусідів – наприклад, Паславський, Парфьонов...
ХТО ТАКІ ГАБРОВЦІ
Це не лише герої відомих анекдотів – мешканці болгарського міста Габрова. Ґабрами перські мусульмани називали “невірних” (від арабського слова “кафр”), особливо зороастріців.
Досліджуючи “зороастрійську топонімію”, професор Тищенко виявив сотні назв з основою “гавр" (варіант – “гавл” в аланському діалекті). У самій Болгарії виявилося три десятки Габрових... (Дивіться карти ). В Україні, судячи з усього, до наших днів дійшли такі ослов’янені форми цих назв: Гавронщина, Гайворон, Говори, Гавареччина, Гавриші, Гавришівка, Гаврики, а також... Говерла. У Росії – це назви на кшталт Гаврино, Кабардиново, Коварди. Сюди ж, за припущенням професора, можна віднести прізвище Гавел і назву цілого народу – кабарда, кабардинці...
Поблизу кожного з цих “ґабрівських” сіл, міст, річок і гір обов’язково знаходяться інші “свідки” давніх прибічників Заратуштри – назви з різними авестійскими коренями.
Це саме їх, ґабрів-зороастрійців, на думку Тищенка, у Болгарії називали богумилами – а не, як досі вважалося, носіїв так званого маніхейства – нехристиянського дуалістичного вчення першого тисячоліття, теж іранського походження (до речі, послідовники Заратуштри вбили засновника маніхейства перса Мані в другій половині ІІІ століття).
Це їх, зороастрійських священиків, називали послідовниками Білобога, оскільки вони носили (і досі носять) білі вбрання, і саме ґабрівські общини йменували Білою церквою (звідси й назви Білобожниця, Біла Церква тощо). Ґабрів також називали білоусами (згадайте поширене українське прізвище), оскільки під час служби вони й досі накладають на вуса білі пов’язки.
Звідки ж в Україні взялася мусульманська назва “невірних”?
НАША РУСЬ І АРАБСЬКА РУСАФА
Це запитання ми й адресували панові Тищенку.
– Численні географічні назви в Україні свідчать про тривалу арабську присутність в Україні. Незважаючи на нівелювання цих назв унаслідок природного процесу народної етимологізації, тобто пристосування їх до начебто українських слів, вони дають яскраву картину…
– Про який період історії ідеться?
– З сьомого по тринадцяте століття. Тобто від часу зародження мусульманства – до витіснення його… монголо-татарами. Можливо, якби не вони, то панівною релігією в нас був іслам. П’ятсот років не могли минути безслідно…
– Які народи були носіями віри в Аллаха?
– Різні… Частково оті «чужі» іранці з Персії, місцеві половці – теж іранського походження…
– А звідки ж узялася тут арабська мова?
– Слід гадати, що в кожного половецького племені був свій мулла – живий носій арабської мови. Священною мовою мусульман була (і залишається досі) лише арабська.
– Чи тільки через іслам здійснювався вплив арабської мови на праукраїнську?
– Цей вплив розпочався набагато раніше – ще як результат активної торгівлі, яку вели араби з народами Європи… Деякі назви східних міст принесли в Наддніпрянщину також перші місіонери-християни перського походження.
Так, за припущенням Тищенка, імена тогочасних халіфів, назви халіфатів та реалії раннього ісламського світу дали численні назви в Україні, як-от: с. Корань на Житомирщині – від «Коран», села Арабка, Арапівка, а також Воропай, Воропаї, Воропаїв, Воропаївка – від «араб», с. Халеп’я на Київщині – від сирійського міста Халеб, Трипілля – від ліванського міста Триполі, села Дамаски, Демешківці – від столиці Сирії Дамаск, м. Сурож – від Сирія, села Медин, Мединщина, Мединя – від Медина, численні Богданівки – від іранського міста Багдад (“богом даний”), Лубни – від назви Ліван (арабською Лубнан). Коломия походить від арабського слова «каламі» – мусульманський догматик, Тараща – від історичного імені Тарак (ібн Зіяд). Арабська назва Єгипту – Миср – дала відомі «слов’янські» корені в назвах Пере-мишль, Радо-мишль, Дрого-мишль і навіть Мишоловка в Києві. Слов’яни йменували Єгипет старою назвою “Копт”, звідси назви сіл Кіпті, Коптівщина, Коптів тощо.
– А чому арабів немає в літописах? – запитую Костянтина Миколайовича.
– Як то нема? Араби, як і печеніги, половці й пізніше татари – це літописні агаряни. А ще бусурмани, погани, сарацини… Були також ізмаїльтяни – так іменувалися друзи – мусульманська секта, що й зараз існує в Лівані та Сирії.
– І як вони всі уживалися в стародавній Русі?
– До речі, про стародавню Русь… Вважалося, що ця назва германського походження. Але під Амманом у Йорданії є містечко Русафа. Це туди у восьмому столітті було перенесено столицю династії Омейядів. Назва цього відомого серед тодішніх мусульман міста може дати адекватне пояснення українських назв двох вінницьких сіл Русава, річок Росава, Роставиця й нарешті Русі. Річ у тім, що зберігся лист Папи Римського від 802 року «До кліриків Русі», адресований священикам Наддніпрянщини, коли варягів тут іще й близько не було. Начебто слов’янські назви в Німеччині, на кшталт Руссдорф, Россбах – насправді теж можуть бути арабськими за походженням. Бо там зроду не було слов’янських полків князівського Русі. Ті назви з’явилися за часів аварів.
Як показують дослідження топонімії, а також археологічні розкопки, у середньовіччі Наддніпрянщина являла собою конгломерат різних етносів, релігій, державних утворень. Тут співіснували, вели між собою торгівлю і воювали слов’янські, іранські, кельтські, готські племена, хозари, авари, гуни, араби… З часом гору взяли слов’яни – можливо, тому, як вважає професор, що були найбільше прив’язані до землі, до хліборобства. Але кожен з цих народів залишив помітний слід у культурі, традиціях, мові українців. Варто лишень розкрити карту й вчитатися в назви наших сіл, міст, річок і гір.
Володимир Ільченко
|
