|
Наш кореспондент побував у сербській фортеці Петроварадин, що в Новому Саді, — неприступному бастіоні південних слов’ян
Одинокий пагорб, що проріс бастіонами, казармами. Товстезна, приземкувата цегляна кладка з безліч цяток — вікон, схожих на амбразури. Це стара фортеця Петроварадин або «Дунайський Гібралтар», як її називають серби. Унизу, за амбразурами, голубизною сяє широчезний Дунай. Друга за величиною в Європі ріка котить хвилі на південь. Дунайський Гібралтар… Стою на гребені пагорба, одягнутого в граніт, і мимоволі спливають думки про жорстоку долю південнослов’янських народів. Віками роздирали їх хижаки, сварячись через цю здобич.
Петроварадин атакували не тільки турки
Навали, міжусобиці… Суцільне Косове поле, вічно залите кров’ю. 1389 року сербське військо потерпіло жорстоку поразку в битві з турками на Косовому полі. У той час Русь уже рвала кайдани татарського ярма. А Сербію на п’ять сторіч поневолили турки. Саме тут, біля Петроварадина, тривалий час Дунай, наче величезний рів, природно розділяв Європу від володінь султана Отаманської імперії. Юлій Еделінськи — місцевий підприємець, мій товариш стримав своє слово: організував для нас екскурсію у фортецю Петроварадин!
Юлій — русин, ось уже тридцять років успішно бізнесує на вітряних електростанціях. До речі, русинська діаспора, вихідці якої із Закарпаття, Галичини переселились 260 років тому на Воєводину, налічує у Сербії 18 тисяч чоловік. Серед чисельних клієнтів Єделінського — підприємці зі скандинавських країн, Німеччини, Швейцарії, Голландії, Польщі. Експозиція Юлія на знаменитій у Новому Саді виставці-ярмарку завжди — одна з найоригінальніших.
Пережив Юлій і останню американську навалу 1999 року. “Коли американці бомбардували 12-поверхову споруду телебачення Нового Саду, що поруч із нашим будинком, — пригадує Юлій, — ми вже подумки попрощались з ріднею! Було щось страшне! Та якось минулося. Але краще зануритись у далеке історичне минуле!”
“Борац” Савойський
Про ті моторошні часи, відчувалось, Юлій не полюбляв пригадувати. Ось унизу фортеці, на Дунаї, автотранспортний міст, нарешті відновлений після американського бомбардування, — німий свідок тієї трагедії. По “великой степеніце”, тобто великими сходами, піднімаємось у фортецю. За гіда — Юлій Єделінськи. Він не просто гід, а знавець цих стін, гармат і бастіонів, героїчного минулого сербів. Слухаючи його розповідь, неначе відчуваєш запах пороху тих часів. Юлій показує рукою на південь. І там, на автотрасі за Дунаєм, здається, виблискує не скло автівки, а крива шаблюка турецького вершника. Сто п’ятдесят тисяч воїнів 1716 року веде на Петроварадин візир Алі, а в австро-угорського полководця фортеці Євгена Савойського втричі менше сил. І все ж…
Наляканий імператор Австро-Угорщини послав до Євгена гінця з наказом уникнення вирішального зіткнення. Та марно. Гонець спізнився. Євген уже віддав наказ і відмінити його не захотів. Турки були відкинуті! А Савойський на чолі двох тисяч вершників кинувся наздогін й довершив розгром ворога. Наступного, 1717 року, Євген Савойський вибив турків із Белграда. Ось такий був “борац” — витязь Савойський! Проте ворог невдовзі повернув утрачене. Турецький зашморг стиснувся знову. Бувало, Петроварадин не витримував натиску. Тоді турки проривались глибоко на захід.
Без проводжатого у фортецю не пускають. Це й зрозуміло: підземні ходи тягнуться кілометрами, кружляють, роздвоюються, спускаючись донизу на два, три, чотири поверхи… Проте Юлій — своя людина. На дворі — спекота, а в підземеллі — холоднеча, наче восени. “Ступеніци” повели донизу. Наші кроки лунають у залах-печерах, глибоких колодязях, прорубаних у кам’янистому грунті. А Юлій усе розповідає. Закарбовую у пам’яті історичні напівзабуті імена: королевич Марко, цар Шишман та його донька, Облак-воєвода, Милош Обілич, баня Небойша…
Під скупе освітлення фантазуєш. Мимоволі уявляєш себе вже не екскурсантом фортеці-музею, а списоносцем війська угорців і слов’ян. Ось турки увірвались у фортецю. Їхні несамовиті крики “алла” чути за стіною. А ми мчимось по одному з ходів, аби вдарити раптом у тил ворога…
Вежа з людських черепів
(Вставка)У Сербії є гора, складена з людських черепів. Турки до єдиного перебили мешканців села й для остраху побудували цю вежу
Там, на лівому березі Дунаю, як на долоні, Новий Сад — столиця сербського автономного краю Воєводина. Сучасні багатоповерхівки, вузькі вулички, річковий порт. Місто дещо схоже на старі угорські. Угорською Новий Сад звучить майже лагідно — Уйвідек, німецькою суворіше — Нойзац… І невипадково. Адже західні серби підпали під владу австрійських та угорських графів. Габсбурги підкорили собі також словенців і хорватів. Але, зрозуміло, турецький хижак був найжорстокішим, найлютішим. І найдиким.
За межею турецьких володінь виростали промислові міста, густішала мережа залізниць. А на рубежі Отаманської імперії все обривалось. Старі карти тому — наглядний факт. Далі, на схід, бездоріжжя, глухі села. Володіння турок означало крайню ступінь безправ’я й убозтва, застій у господарстві й культурі. Римляни залишили по собі мости, водопроводи, скульптури, гранітні амфітеатри. А турки? В’язниці та вежі з черепів.
Турок міг безкарно вбити серба, болгарина, румуна. Для турків вони були не інакше, як райя — тобто “бидлом”, “стадом”. У Сербії є гора, складена з людських черепів. Турки до єдиного перебили мешканців одного сербського села й для остраху побудували цю вежу. Проте райя не змирилась. Між іншим, один із податків серби сплачували туркам… малюками! До цього не додумались навіть татари на Русі. Удалині від дому, у стінах казарм, хлопчики забували батьків, рідну мову, й ставали найгрізнішими яничарами. Тепер я починаю здогадуватись, чому така була різня при нещодавній балканській кризі в Боснії між православними сербами та сербами-мусульманами!
Покидаючи музей, у книзі відгуків я черкнув тільки одне слово: “Відмінно!”. “Ґаспадін з України? — увічливо цікавиться у мене співробітник музею-фортеці. — Дай да се рукуємо, драган!” І він подав мені руку. Як слов’яни! Трошки поспілкувавшись, він раптом видав на-гора фразу, яка приголомшила. Під час американського бомбардування Югославії брати-росіяни, й брати-українці кинули сербів на поталу «янкам». «Словаччина, і та висловила свою антиамериканську позицію, а Україна, велика держава, наче в рот води набрала!» - вигукнув незнайомець. Тож, які ми, буцімто, після цього слов’яни? Я засмутився.
Допоки Юлій розмовляв із знайомим, ми ще півгодини гуляли біля стін фортеці. Далеченько видно з «Дунайського Гібралтара»! Ось там унизу будівельники демонтували ферми на зірваному американцями мосту через Дунай. Минуло вже 10 років із того трагічного часу, а рани ще й досі кровоточать. А на лівому боці ріки під сонцем сяяв оптиміст-Новий Сад. Ось там, у вузькому провулку, просякнутому запахами перцю й вина, в “крчмі” біля угорського костьолу мене вперше навчили готувати каву по-турецьки. А пісня “девойки” скоріше нагадувала тужливий плач після поразки на Косовому полі.
Іван ЖИРОШ, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
|
