|
Закарпаття мало славну когорту українських політиків. Згадаймо президента Карпатської України Августина Волошина, голову Сойму Августина Штефана, голову Хустських народних зборів 1919 року Михайла Бращайка, президента Гуцульської Республіки Степана Клочурака, братів Климпушів і братів Реваїв та десятки–десятки інших. А що сьогодні представляють собою закарпатські політики? Ні, не ті, які не сходять із газетних шпальт, патякаючи з нагоди чергової річниці про добробут та незалежність, а ті, для котрих українська ідея стала сенсом життя.
Перспективний історик
Такі і нині є на Закарпатті. На них не звернені телекамери, бо вони часто є незручними для сильних світу цього. Адже не міняють своїх поглядів залежно від кон’юнктури. Вони залишаються самі собою. І вже за це заслуговують на повагу.
Про Петра Ференца чув давно, але ніяк не випадало нагоди познайомитися ближче. 44–річний історик із далекої Рахівщини прийшов у політику ще зі студентської лави, ставши одним із керівників Студентського братства Ужгородського національного університету. Страйки в університеті, голодування в Києві, мітинги протесту проти планованої комуністичної автономії — це все в політичному багажі худорлявого чорнявого хлопця із високим чолом та ямочкою на підборідді.
Після університету Петро й далі вибирає крутий шлях. Не їде до дружини в Луцьк, де міг би значно швидше зробити кар’єру, а везе жінку в рідні гори. Село Богдан — одне з наймальовничіших на Закарпатті, здавна відзначалося опришківським норовом. Петро розповідає, що і його прадід народився в розбійницькій хаті. Кажуть, коли пращур Ференців, розбитий паралічем, помирав, то весь час дивився на ближню гору, не можучи вже вимовити ані словечка. Так і не дізналася від нього родина, де саме заховані там опришківські скарби.
І характер у Петра ще той давній, гуцульський, — впертий і безстрашний. Інакше хіба б повернувся у сю дебрю вчити діток рідної історії? Але Петро не тільки вчив, а й сам навчався. Нещодавно захистив кандидатську дисертацію, ставши єдиним кандидатом історичних наук на всю Рахівщину. Його дослідження таке ж пряме і безкомпромісне, як і Петро: «Етнонаціональна орієнтація українців Закарпаття в 20—30–ті роки ХХ століття». Тут є всі відповіді для тих, хто й досі вагається: належить він до великого українського народу чи ні.
Після довгих років учителювання Петра Ференца за великої підтримки колективу призначили директором рідної школи. А після останніх парламентських та місцевих виборів обрали заступником голови Рахівської районної ради. Не можна сказати, що ця посада — випадкова в його біографії. Депутатом райради Петра обирають уже втретє. Якщо цього разу він пройшов за списком «Нашої України», то в попередні роки витримував гостру конкуренцію з багатьма земляками на мажоритарних виборах. Довіряють йому гуцули. Бо бачать, що живе так, як і вони, не розходиться його слово з ділом.
Уже 15 років Петро Ференц є членом Конгресу українських націоналістів. (Націоналістів у європейському значенні цього слова, а не совєцькому). Своїх переконань, як і партію, не міняє. Нині очолює закарпатську організацію КУНу. І хоча українські патріотичні сили в Закарпатті сьогодні переживають не найкращі часи, Конгрес українських націоналістів має своїх представників і в обласній раді, і в районних радах Рахівщини, Тячівщини, Мукачівщини, Іршавщини, Берегівщини, в міських радах Ужгорода й Хуста.
«Ми будуємо партію не масового, а лідерського плану», — каже Петро, розуміючи всю непросту ситуацію в українській сучасній політиці. На Рахівщині, слава Богу, з українською національною свідомістю все гаразд. Тут із гуцулами може змагатися хіба Ужгород. Найвищі показники голосувань за патріотичні сили дають саме ці два регіони. А рідне Петрове селище Богдан так узагалі встановило свого часу рекорд, віддавши провладній «За Єду» аж... 34 голоси із чотиритисячного селища — найнижчий показник по цілому Закарпаттю. А перемогу тоді тут святкував радикальний Національний фронт.
Недарма Рахівська райрада має найпотужнішу фракцію «Нашої України» в області — понад 40% депутатів. Саме представницька влада Рахівщини першою на Закарпатті реабілітувала ОУН–УПА, засудила політичне русинство, підтримала синьо–жовтий прапор як історичний у краї. На жаль, голос найбільшого району області не чути в Ужгороді.
Не видно рахівців у перших ешелонах закарпатської влади. Не дарма тут твердять, що гуцулам в Ужгороді не довіряють. Та й, зрештою, тутешнім мешканцям мовно, культурно, а тепер ще й політично ближчі прикарпатці, ніж гайналі (долиняни), які бавляться в надумані автономії. Рахів, як і Ужгород, говорить літературною українською мовою і живе за київським часом.
Петро Ференц добре розуміє небезпеку сепаратизму, який розколе навіть саме Закарпаття на різні частини. «Питання національної свідомості — це питання еліти, — каже він. — Маємо цілковиту кризу лідерів: як на загальнонаціональному рівні, так і на обласному. Потрібна консолідація всіх українських сил».
До Богдана їдемо вечірньою «маршруткою». Колись тутешньою дорогою не можна було проїхати, тепер вона більш–менш терпима. Зупиняємося біля звичайної сільської хати в сутінках. На подвір’ї хлопчина несе оберемок дров.
«Привіт, Мішку!» — гладить сина Петро. Із холодного нічного повітря заходимо до теплої хати. На печі шкварчить горнець. «Ого! — дивуюся я, бачачи купку дітей. — Невже всі твої?». «Аякже!» — сміється Петро. Виявляється, у заступника голови Рахівської райради четверо малолітніх дітей.
«У Богдані — це норма, — запрошує мене до столу. — Тут у родинах і по десятеро дітей — не рідкість». — «У нас діти — кожного високосного року, — й собі усміхається дружина Ірина. — Старшому Славкові — 16, навчається в Луцьку, в кооперативному технікумі. Ганні —12 років, Мішкові — 8, а найбільшій пещениці Ірці — чотири».
Дружина, синьоока волинянка Ірина, закінчила Ужгородський медфак. Побралися ще студентами. Запитую, як Петро зманив її у такі високі гори? «Він мені обіцяв, що будемо жити в Луцьку. Адже в моїх батьків — великий власний будинок. Але Петро схитрив, бо все для себе вирішив наперед. Тож їхала я сюди, як дружини декабристів на заслання».
Дивно, що перспективний історик замість обласного центру вибрав таку глушину. Напевно, в цьому і ховається хвалений гуцульський патріотизм. Між іншим, коли сто років тому сотні тисяч закарпатців переселялися до Америки, з Гуцульщини виїжджали одиниці. Щось їх таки тримає у цих заклятих горах.
«Я найменший син у родині, тож мав доглядати батьків», — пояснює з хитринкою Петро. Він приносить мені батькові архіви, і я розумію, звідки така твердість у його думках і вчинках. Чого тут тільки не знайдеш! Закарпатські та галицькі часописи 20—30–х років, навіть початку століття трапляються! Та цій колекції позаздрила б й обласна бібліотека! Свою дисертацію, до речі, молодий учений писав і на основі власного архіву.
Петро ж мріє створити у Богдані музей, навіть хату сторічну пригледів для такої оказії. І неодмінно написати книжку про це самобутнє гуцульське село, де «Чорна Тиса Білу доганяє», як співається у відомій пісні. За владу він не тримається. Каже, що із задоволенням і далі би викладав історію школярам. Але розуміє і вагомий вплив заступника голови районної ради на прийняття рішень. Зокрема, і про заборону «прихватизації» полонин, яка тут останнім часом набула справжньої загрози.
Петро несе з горища кільце копченої домашньої ковбаси та шматок сала. І ми смакуємо гуцульськими гостинцями під прикарпатську горілку з жіночою назвою «Лагідна». Діти сидять біля нас, слухаючи хитромудру бесіду дорослих. Аня вчить уроки, Мішко бавиться з ременем, а найменша Ірка щось собі малює.
Петро розповідає про свою першу професію — столяра і теслі, — якою заробляв на хліб ще до університету. «Я можу яку хочеш бочку зробити, — гордо каже він, і я вірю його великим, вузлуватим пальцям. — Для себе вивчив до дрібниць технологію лісорозробок та лісосплаву. Ліс завжди годував гуцула...».
Запитую його про ворогів. «О, ворогів вистачає!» — сміється він. З його прямим і безкомпромісним характером дивно взагалі, як він вижив у нашому дволикому суспільстві. Неодноразово погрожували, шукали компромати, але що проти нього знайдеш, коли всі його багатства — батьківська хата та четверо дітей. Та ще й гуцульська честь, яка не продається й не купується. Навіть його жінці, сімейному лікареві у Богдані, перепадало в затхлі кучмівські часи.
«Він — дуже добрий. Інколи занадто, — каже про нього дружина, схиляючись на чоловікове плече. — Але часом буває дуже впертий. І нічого не боїться. Пре, як таран».
Я посьорбую гарячий чай із горняти сторічної давності, милуючись цієї родиною. Не мають вони розкошів чи багатства. Живуть, як більшість українців. Але щасливі і з того, що мають.
Звичайна українська родина. От тільки любов до України, її історії, культури, духовності тут незвичайна. Якби вона була така в усіх нас, то ніякі Росії та Америки нам були би не страшні й не потрібні.
|
