29 травня щороку відзначається День ветерана митної служби України. В місті Ужгороді відділення спілки, яка об’єднує ветеранів, є найчисленнішим в Закарпатті і налічує 117 осіб. Очолює організацію Тамара Тоцька – справжня людина митниці, котра присвятила своїй роботі понад 33 роки. Втім, і тепер для багатьох молодих колег вона залишається еталоном професіоналізму, надійності і толерантності. Днями Тамара Родіонівна відсвяткувала свій ювілей. Тож приводів для зустрічі виявилося більш ніж достатньо.
Готуючись до розмови, з’ясувала деякі факти із життя Тамари Тоцької. Дізналася, що народилася вона в містечку Судова Вишня на Львівщині. Починала професійний ріст з посади інспектора митного поста Мостиської митниці, пізніше очолювала оперативний відділ з виявлення контрабанди, виконувала обов’язки заступника начальника відділу Карпатської регіональної митниці по боротьбі з контрабандою і порушеннями митних правил. Нині керує відділом митного поста «Малий Березний». Голова відділення ветеранів митної служби України в м.Ужгород, почесний митник України, заслужений юрист України, полковник митної служби України.
Знайомі попередили, що пані Тоцька – людина не публічна, звикла чітко і конкретно відповідати на запитання, стримана, строга. Після такого опису мимохіть настроїшся побачити щонайменше головну героїню кінострічки Ельдара Рязанова «Службовий роман» до «перетворення», однак побоювання виявилися марними – назустріч мені йшла симпатична білява жінка, котра привітно погодилася відповісти на всі мої запитання, навіть провокаційні. Хоча в ході розмови, справді, майже жодного разу так і не посміхнулася...
- Тамаро Родіонівно, звідки виникла мрія працювати на митниці?
- В моєму роду митників ніколи не було. Коли ще в дитинстві мене питали, ким мрію стати, відповідала що завгодно, тільки не це. Доки одного разу не зустріла свою сусідку, яка поверталася з роботи у службовій формі. Я відразу уявила, як би на мені виглядав цей одяг, і загорілася. Жінка-митник на той час була неабияка рідкість, тож сумнівів не було – я нею стану!
- То виправдала себе форма? Вам сподобалося ваше відображення в дзеркалі, коли її вперше приміряли?
- О, так! Для мене це було справжнім святом. І хоча я ношу її вже 33 роки, форма мені й досі подобається.
- Чи запам’ятався вам перший робочий день?
- Так, я дуже ретельно до нього готувалася. Налаштовувалася на перший митний огляд 2 дні. Коли приїхала на роботу, до мене прикріпили наставника. Це була дуже грамотна жінка, яка інтуїтивно відчувала людей, легко знаходила спільну мову з колегами, була хорошим пошуковцем. Тобто мені пощастило з наставником. Вона відразу збагнула, що я хвилююся, тому просто представилася і сказала: «Беріть портфель і рушайте зі мною». Коли я зайшла в поїзд (це була Мостиська митниця), відчула, ніби працювала тут багато років. Наставниці навіть не довелося пояснювати, що робити, лиш зрідка давала поради. Перший день минув непомітно.
- Чим відрізнялася тодішня митниця від нинішньої?
- Роллю і масштабом. То були радянські часи. Кордони для простих людей були зачиненими, тому й потреба в митниці була не такою важливою. Для того, щоб впоратися з оформленням, достатньо було кількох людей. Пригадую, на митниці тоді працювало 120 осіб, з них – всього кілька жінок. Та з часом кордони відчинилися, люди активно почали займатися заробітчанством, туризмом, відтак, зросла потреба збільшувати й митницю.
- Я пригадую, як іще школяркою поїхала до Словаччини. Через кілька метрів після перетину лінії кордону майже фізично відчула, що знаходжуся на території чужої країни. Мабуть, приблизно такими ж були й відчуття інших радянських людей. Ви помічали це і як тоді працювалося?
- Дійсно, на той час потрапити до сусідньої країни для радянських громадян було справжньою подією. Митну процедуру вони проходили з наляканими очима, боязко поглядали на протилежний бік кордону, а повертаючись додому, сприймали наших митників за рідних.
Ті громадяни сильно відрізнялися від сучасних. Вони не мали доступу до митних правил, не знали митного законодавства. Це тепер публікації про зміни чи якісь нововведення зустрічаєш на кожному кроці. Про правила люди зазвичай дізнавалися на самому кордоні, хоча, в принципі, знати потрібно було небагато – тільки те, що все заборонено.
- На Закарпаття вам довелося приїхати за сімейними обставинами. Як зустрів вас цей край і чим відрізнялися митниці на кордоні з Польщею і Словаччиною?
- 1991 року Закарпаття зустріло мене, як і всіх, хто вперше сюди потрапляє, дивовижної краси горами, зеленню лісів і привітними людьми. Хоча так сталося, що змушена була сюди приїхати, - жодного разу не пожалкувала.
А щодо різниці між митницями, то мені здається, її немає. Швидко призвичаїлася до колективу, до оформлення автомобілів, а не поїздів, як раніше, і все природно стало на свої місця.
- Невже жодного разу ви бодай подумки не засумнівалися, що, можливо, потрібно було обрати щось інше, що покликання ваше зовсім не в цій професії?
- Ніколи. Я дуже люблю цю роботу.
- За що?
- Ця професія не дозволяє розслабитися. Митник постійно працює над собою. Окрім законів і правил, він повинен знатися на мистецтві, літературі, для того щоб давати першу правову оцінку предметам, які оглядає. Необхідно вивчати мови, психологію людей і т.д.
- А який автомобіль із тих, які ви оглядаєте, з першого погляду викликає підозру?
- Коли автомобіль переобладнаний. Коли водій не дивиться в очі, неадекватно відповідає на запитання, розгублений, не чує, про що з ним розмовляють. Така поведінка відрізняється від простої схвильованості. А ще важливу роль відіграє шосте відчуття. Цього я пояснити не можу, але мене рідко підводить інтуїція.
- Можете пригадати якийсь яскравий випадок, коли саме інтуїція допомогла вам виявити порушення?
- Таких випадків безліч, але запам’ятався один - коли золоті вироби з діамантами порушники заховали в запечену курку. Це було ще на україно-польському кордоні. Подружня пара їхала з Дніпропетровська в поїзді. Коли я зайшла в купе вагона, то відразу на столику побачила цю курку. Було дивно: люди пообідали, але курки не торкнулися. Перевірила речі, тоді все ж таки одягла на руку целофановий пакет і наблизилася до столу. Помітила, як жінка зблідла, осунулася, опустилася на сидіння. Все відразу стало зрозуміло. Я запросила пару пройти зі мною до рентген-апарата, де й з’ясувалося, що в курці були приховані коштовності. Пригадую, їхню вартість тоді оцінили в 14 тисяч рублів.
- У яких іще незвичайних місцях знаходили контрабанду?
- В тюбиках із зубною пастою, тональних кремах, підборах туфель, подвійному дні сумок, ручках валіз і ще багато де.
- Справді, від вас важко щось приховати. А от цікаво, хто більше винахідливість проявляє – наші люди чи іноземці?
- Українці, без сумніву. Це вже, мабуть, генетично так склалося. Наш народ споконвіків вирізнявся винахідливістю і творчим підходом до будь-якої справи.
- Що означає бути професіоналом для митника?
- Досконало знати митне законодавство, правильно застосовувати його на практиці, вміти грамотно організувати свою роботу і довіряти відчуттям.
- Як гадаєте, чому в суспільстві з’явилося неоднозначне ставлення до митників. Службу скомпрометували законодавство, обставини чи конкретні, нечисті на руку, особи?
- Ви знаєте, я деколи читаю газетні статті чи чую в місті історії про своїх колег, причому дуже абстрактні, без конкретних прізвищ, і стає не по собі. Я працюю в цій системі багато років, бачу, що відбувається насправді, і можу з упевненістю сказати, що за людьми, з якими працюю, корупційних діянь немає. Однак давати оцінку всій митній службі України не беруся. Звісна річ, саме завдяки якимось поодиноким випадкам і особам, котрі заплямовують репутацію всієї митниці, і складається негативне враження про решту працівників.
- Яким чином, як керівник, ви вибудовуєте стосунки у своєму колективі?
- Намагаюся бути толерантною, розуміючою, справедливою, строгою, але не суворою. Ну, і не тільки роботою ми живемо. Часто влаштовуємо свята, пікніки, виїзди.
- Паралельно з основною роботою ще очолюєте спілку ветеранів митної служби в Ужгороді. Що дає вам громадська робота?
- Те, чого прагнула все життя – досвіду і живого спілкування з розумними людьми, фахівцями своєї справи. На сьогодні до спілки входить 22 пенсіонери і 95 працюючих ужгородських митників, стаж роботи яких перевищує 15 років. Це дуже цікаві особистості. Вони віддали своїй роботі себе і тепер заслуговують на пошану. Тож ми організовуємо для них путівки до санаторіїв, запрошуємо на свята, влаштовуємо зустрічі з молодими митниками. Люди довірилися мені, обравши керівником спілки, тож я не можу їх підвести. Та й залюбки займаюся ще й цією роботою.
- Щодня з ранку до вечора спілкуєтеся з людьми. Не набридає? Не хочеться часом побути на самоті?
- Ще й як хочеться! Але це вдається тільки вдома. Ось тут я ніколи не розмовляю про роботу, залюбки занурююся в читання літератури, перегляд хороших фільмів. А ще люблю квіти. Їх у мене ціла купа – в кімнатних горщиках і біля хати.
- То ви ще й сентиментальна!
- Як кожна жінка.
- А що більше любите носити – вечірню сукню чи улюблену робочу форму?
- По правді, у сукні я почуваюся зручніше.
- Як справжня жінка... Але чому ж ви за весь час нашої розмови жодного разу не посміхнулися?!
- Це така риса характеру, напевно. Життя загартувало. Знаєте, в житті завжди покладалася тільки на себе, ніколи не чекала сторонньої підтримки. Так вигартувався характер. А посміхатися я вмію. Просто всьому свій час і місце.
При цьому на обличчі Тамари Родіонівни все ж таки з’являється стримана посмішка, але вона поглядає на годинник, і її обличчя знову стає серйозним. Я розумію, що час відпускати свою співрозмовницю до роботи. Прощаючись, інтуїтивно відчуваю, що з цією людиною можна заприятелювати і довірити найбільші таємниці. Інтуїція... Мабуть, це ще й передається від співрозмовника...
