|
Данина традиціям – справа серйозна. Ось і ця розмова – тому яскраве підтвердження. Напередодні Дня журналістики кожен поважаючий себе засіб масової інформації повинен поговорити про ту саму журналістику. Втім, як і перед будь яким іншим професійним святом. Особисто я святкую день журналістики 5 травня. І це не ностальгія за тими часами, а – знову ж таки – данина традиції. Перед шостим же червня почуваюся індичкою напередодні дня подяки: головна наче героїня, а свято таки не моє… Для директора західного інформаційного агентства «Простір» Петра Поліхи День журналістики 6 червня – справжнє свято. Можливо тому, що відзначати його він почав у незалежній Україні.
- Я за фахом не журналіст. Я історик. По закінченні Ужгородського національного університету працював за фахом. Та в один, як кажуть, прекрасний день мене запросили працювати в газету. Це було 12 років тому. День журналістики для мене - свято. Це нагода зустрітися з колегами, з якими, на жаль, рідко спілкуєшся, журналістика – професія, яка не має ні дня , ні ночі. 6 червня для мене свято, хоча кожного року я його святкую по-різному, які життя диктує обставини: в колективі, з іншими колегами, буває навіть і сам. Бо що таке професійне свято? Це привід для того, аби було якесь спілкування, аби подумати над тим, що ти зробив що ти будеш далі робити.
- Але ж у тому, що ти робив, зазвичай, є і проблеми. А у свято про проблеми не говорять. Особливо ті, хто тебе з ним вітає…
- Це мені найбільше не подобається. Не люблю, коли починають виходити на трибуни і говорити приблизно таке: гострого вам пера, творчих здобутків, що собі тільки не побажаєте – щоб все збулося… Наступного дня від цих людей чуєш абсолютно протилежні речі.
- Ось саме про це я і хотіла тебе питати, але ж ти хочеш долетіти до мети за кілька секунд. 6 червня - той день, коли прийнято офіційно любити журналістів. Прес-служби чиновників пітніють над написанням поздоровлень-штампів, а самі шефи невинно підкуповують служителів пера, зібраних до того ж в спеціальний список, скромними презентами. Теплі слова, як на мене, виглядають як листівка-Валентинчик, подаровані кату засудженим на смерть.
- Порівняння не дуже веселе, хоча і смішно. До вітань я ставлюся абсолютно спокійно, тому що є певні якісь в суспільстві традиції, одна з яких – надсилати вітання у зв’язку з професійними святами. Я до того так і ставлюся. Це просто формальність, до якої, по-моєму, всі звикли. Але я, все-таки, вірю в те, що все, що написано у тих листівках – написано щиро.
- Щиро? Але ж ти сам вище сказав, що не любиш, коли сьогодні тебе вітають зі святом, а завтра ті ж самі люди будуть критикувати тебе.
- Можливо – підкреслюю це слово - критикувати…Я ставлюся до цього абсолютно спокійно. Справа в тому, що я суджу і роблю висновки не по тому, як людина пише офіційні вітання, а по тому, як вона діє до й опісля свят.
- В журналістиці ти 12 років. Часу достатньо для того, аби виробити свою думку щодо того, яким має бути ставлення влади до журналістів?
- А таке саме, як до всіх інших інститутів громадянського суспільства. Я категорично впевнений у тому, що в нас не буде повноцінної держави, не буде демократії до тих пір, поки в нас будуть державні засоби масової інформації. Їх не має бути, і це знають і самі журналісти, які в них працюють, і самі керівники, котрі, можливо і мають якийсь зиск, але повір, що це для них тягар і вони хочуть цього позбутися.
- Власне кажучи, я і не казала, що вони повинні існувати…
- Даруй, можливо, я надто захопився, але повторюю: державні ЗМІ – це є обмеження, це є тягар – і для журналістів, і для читачів чи глядачів, і для суспільства. Із засобами масової інформації влада повинна спів-пра-цю-ва-ти. Так, як вона це повинна робити з іншими інституціями суспільства. На рівних. Не потрібно давати подачок, але і не потрібно обмежувати чи накладати якісь табу. Давайте працювати нормально. Ми ж усі нормальні люди і, як нормальні люди не бажаємо іншим нічого поганого, ми хочемо добра собі і своїй державі, то, давайте, працювати на рівних. Тоді журналіст зможе показати свою творчість, а влада зможе показати те, на що вона здатна. І кожен буде відповідати за те, що він робить.
- Ти висловив категоричну, як я зрозуміла, думку про те, що державних ЗМІ не повинно бути.
- Так
- Я погоджуюсь. Однак, з тобою не погодяться тисячі людей, котрі переконані в тому, що державні газети – це єдині видання, в яких можна прочитати про те, що діється насправді. Хоча… чесно кажучи, не дуже розумію про що вони. Районні газети, до прикладу, майже суцільно на своїх шпальтах публікують вітання та співчуття, які, вочевидь бути неправдивими не можуть… Та я не про це. Як читачу розібратися, яку газету купувати, аби отримати максимум інформації, звісно ж, якомога більше наближеної до обєктивної?
- Максимум? Ммм… Однією газетою не обійдеться. Якщо людина хоче отримати максимум інформації про те, що відбувається, якщо хоче отримати інформацію збалансовану, їй треба купити кілька видань. При цьому вона повинна розуміти, що одне з них орієнтоване в один бік, інше – в протилежний.
- І тут на перший план виходить тираж. Чим він більший, тим більше людей зможе прочитати ту єдину і ту окрему думку…
- Як на мене, тираж газети – це не показник зацікавленості в ньому, не показник його популярності і, що найголовніше, аж ніяк не показник довіри до видання. Малотиражна газета може бути набагато впливовішою, аніж будь-яка інша. Нема прямої залежності між тиражем і впливовістю газети. До того ж, великий тираж – це, як на мене, і показник бульварщини.
- Бульварщини?
- Так, напівоголені жінки на всіх сторінках – це ніяк не умова того, що виданню довіряють.
- Давай, про напівоголених ми поговоримо іншим разом, зараз все-таки про довіру до журналістів і ЗМІ, які вони представляють та про те, від чого все-таки залежить впливовість газети? Не від тиражу – це ми зясували.
- Важке запитання. Думаю, щоб стати впливовим засобом масової інформації, в ньому повинна, насамперед, бути команда професійних журналістів. Журналістів, котрі знають які повинні бути матеріали і як їх треба робити. В ньому має бути виваженість і толерантність. А ще – обов’язково – співпраця з владою.
- І знову влада? А без неї ніяк?
- Співпраця з владою повинна бути обов’язково.
- І наскільки тісною?
- ЗМІ і влада повинні співпрацювати як партнери. Ні в якому разі газета не повинна бути під владою чи над владою.
- Партнерські стосунки? Якось ні риба ні м'ясо...
- Газета повинна висвітлювати те, що робить влада. Але ж не завжди вона робить все тільки погане. Так?
- Можливо. А як щодо того, що газети повинні бути в опозиції до влади, кусати її, аби вона не дрімала?
- Опозиційні так звані видання я взагалі не сприймаю. Що це значить – опозиційна газета? Це ж не політична партія, не громадська організація. Це – газета. Вона не має бути в опозиції чи не в опозиції. Вона має бути, перш за все, засобом масової інформації. Всі останні три слова – великими буквами. І ще, щодо впливовості. Газета повинна мати незалежні джерела фінансування.
- Незалежне від кого?
- (сміється. Пр. авт. Г.В.)
- Гаразд. Про впливовість ми поговорили. На твою думку, а чи може газета формувати думку громадян?
- Думаю, що може, але не так стовідсотково, як про це зазвичай говорять. А про кардинальну зміну цієї думки взагалі не йдеться. Якщо хтось думає, що ось ми надрукуємо таку-то інформацію і вона вплине на позицію тисяч людей – це утопія. Так, газета десь формує суспільні настрої, але не масово і не за рік. Більше того, якщо журналісти хочуть, аби до їх думки прислухалися, вони повинні, насамперед, прислухатися до думки читачів.
- Днями почула таку думку: не важливо, як сприймають твій продукт (йдеться про творчий, звісно). Важливо, щоб ти визначив для себе, як ти хочеш його подавати і не пропонувати цей продукт, а нав’язувати його, допоки читачі чи глядачі не змиряться і н почнуть використовувати його саме в такому форматі. Ти згоден з цим?
- Підходи є різні. Саме той, про який ти кажеш, я не поділяю. Хоча, що не кажи, а засіб масової інформації в різні часи і в різних країнах – це засіб певної маніпуляції думкою суспільства, особливо у передвиборчий період.
- Особливо, якщо матеріал замовний, тобто оплачений…
- А газета – це ще і бізнес. Треба папір на її друк, треба видавництву платити за друк, треба, зрештою, заробітну плату журналістам видавати. До речі, до замовних матеріалів я ставлюся цілком спокійно.
- Знаючи тебе, можу додати, що цілком спокійно ти до цього ставився завжди. Втім, як й інші головні редактори обласних видань. А ось громадськість ще кілька років тому чи не повбивала би всіх за замовні матеріали, мовляв, які ж ці журналісти продажні…
- Так, думки про замовні матеріали і ставлення до них змінилися. А видання виживе те, яке професійно зуміло поєднати в собі два поняття: бізнес і незаангажованість.
- Слова професійного журналіста. До речі, якраз за професією ти не журналіст. На твою думку, журналіст – це професія чи таки покликання?
- Однозначно покликання. Я ось часто згадую випадок зі своєї поїздки в США, коли редактор однієї з газет сказав, що він на роботу візьме і сантехніка, якщо той вміє писати.
- Ти кадри підбираєш за таким же принципом?
- Так. І можу з гордістю сказати, що колектив у нас справді високопрофесійний.
- А як щодо партійної приналежності?
- А вона тут ні до чого. Інша справа – редакційна політика. Ти ж розумієш, що я не візьму на роботу людину, котра категорично не погоджується з тією чи іншою позицією редакції.
- До прикладу, у питанні про Карпатську Україну…
- Чудовий приклад. Якщо журналіст буде переконаний і сам, і переконуватиме інших, що Карпатська Україна – це чиясь примха, яким би геніальним цей журналіст не був, у нашій структурі він працювати не буде
- До речі, про структуру. Яка вона давня і чим вона займається?
- Нам у вересні виповниться три роки. І весь цей час ми продаємо свою працю, тобто інформацію, іміджеві матеріали, рекламу і таке інше…
- Продаєте? А я думала, що платите за те, аби ваші матеріали друкували. Це, звісно, жарт. А з ким співпрацюєте?
- Не повіриш, але майже з усіма обласними засобами масової інформації.
- А з ким конкуруєте?
- Знову-таки, може не повіриш, але ні з ким (сміється). Структури, подібної до нашої, в області нема.
- На жаль чи на щастя?
- Ні на те, ні на інше (сміється). Конкуренція повинна бути завжди. І якщо подібне агентство зявиться, ми будемо тільки раді.
- Ці слова можна почути, коли йдеться про рейтинг «Лідер року». Зараз буду нас хвалити, оскільки і ти, і я є членами Експертної Ради. Так ось, про рейтинги говорять дуже багато, але дієвим залишається тільки один – наш.
- І це правда.
- Моєму сину 13 і останні шість років він вперто хоче бути журналістом. Якщо твої діти висловлять таке бажання, що ти їм казатимеш?
- Скажу, що це важкий хліб. Що це не конюктурна робота. Що це не лаври і мідні труби. І, якщо покликання нема, якщо нема потреби, якщо тільки заради того, аби продовжити стезю матері чи батька, йти в журналістику не варто…
- А тим, хто в ній уже є, ти бажаєш…
- Залишатися самими собою. Пам’ятати, що брехнею світ обійдеш, але назад не повернешся. І ще: працювати так, ніби тобі не потрібно грошей, кохай так, ніби тобі ніколи не завдавали болю, танцюй так, ніби ніхто не бачить, співай так, ніби ніхто не чує, дивуйся так, ніби вчора народився, говори правду і тобі не потрібно буде нічого згадувати, живи так, ніби рай на землі. Це – твій світ, ти можеш його змінити. Роби людям добро.
Ганна ВАЛЮК, газета «НЕДІЛЯ»
|
