Полуничне шоу
Люди борються з нинішньою кризою перш за все ігноруванням її. Як нині співають, українці не бояться, фестивалять, веселяться. Угорці й усі інші закарпатці – теж. Влітку кожний уїк-енд на Закарпатті – фестивальний.
«Шоу мусило тривати» у селі Дюла на Виноградівщині, що лежить при самому румунському кордоні. На сільському стадіоні відбувся вже другий фестиваль ягід. Конкретно, ідеться про полуницю, але в перспективі до неї може додатися черешня, а відтак і лісові ягоди. Дійство проходило на сільському стадіоні, через дорогу від нього – плантації з тією ж полуницею та всякою городиною, з іншого боку – вкрита лісом гора.
Відвідувачів фестивалю зустрічав великий стіл з тортами, тістечками, пирогами, банками варення. Поруч – інший стіл, де кілька ґаздів виставили зразки свого врожаю. Вважається, що господарі і їхні собаки стають врешті-решт схожими одне на одне. Те ж саме можна сказати і про полуницю. У кожного вона своя. Десь пузатіша, десь стрункіша, то червоніша, то рожевіша. Тим більше різна вона на різних кондитерських виробах. Кожні чотири-п’ять років тут запроваджують все нові і нові сорти.
Родить добре, хоча і наживаються на селянах ще рясніше. Перекупники дають за кілограм сім гривень, тоді як перші ягоди в Ужгороді чи Мукачеві ідуть по 30-35. Багато хто має тут під полуницею соток двадцять, з яких збирають 400 кг плодів, виходить близько трьох тисяч гривень. Хімічний склад ґрунту тут особливо сприятливий для полуниці, тому село є полуничною столицею Закарпаття. Та й південний схил гори дозволяє ягодам стигнути максимально швидко.
Але ще вигідніше продавати не самі ягоди, а варення. Тому гостям наочно демонструють, як вариться знаменитий місцевий леквар. До столітрового казана уміщують з десять кілограмів ягід, доливають води. Вогонь можна забезпечувати дровами, а можна й очищеними кукурудзяними качанами, бо «цариці полів» тут вирощують немало. Аби не підгоріло, постійно перемішують спеціальним дерев’яним пристроєм з чотирма лопастями, зануреними у вариво.
Ручку виведено у бік від котла, тому людина не обпікається парою. Варити доводиться три-чотири години. В результаті виходить густий сироп, в якому плавають геть розм’яклі плоди, доведені до стану желе. Далі бачимо ще складніший витвір сільської інженерії: дві бочки, з’єднані змійовиком. Перша закрита, у ній відбувається священнодійство: перетворення полуничної бражки на 62-градусний спирт.
Потім він по трубці проходить через другу, відкриту бочку з холодною водою, де охолоджується і повільно скрапує у миску. Дорогоцінна крапля наздоганяє одна одну. Приблизно так старателі намивають золото – піщинка до піщинки. Пити прямо з-під крана, як у відомому кіно з Нікуліним-Віциним-Моргуновим, все ж не можна: все одно рідина ще надто гаряча.
Після охолодження вона набуває якогось хімічного світло-зеленого кольору. Одним нагадує гальмівну рідину, іншим – миючий засіб. Але на смак – жодного порівняння. Ковток вогню миттєво розтікається по нутрощам. Водночас продукт максимально ніжний – не порівняти з пшеничним чи тим більше з буряковим. З рота пахне не горілкою, а полуницями, літом та свободою. Та й зелений колір більше ріднить цей благородний напій з абсентом. Тут же можна скуштувати і черешневого напою – міцнішого, з деревним присмаком. Закусюється то фанками, які печуть тут же на великому противні. У ще гарячому пончику робиться отвір, куди наливається варення – теж прямо з казана.
Більші дози можна заїсти бограчем, який варять тут же, просто неба. Тости – звісно, за полуницю. Окрім кулінарного шоу, фестиваль включав великий концерт силами районної самодіяльності та виставку місцевих сувенірів – переважно букети-гербарії, картини-обереги з них же. Тут же демонструвалася велика добірка вишитих рушників. На окремих з них – та ж таки полуниця. Бо куди без неї?
Завидово колись круто піднялося на перших вишнях, які возили аж до Львова і до Києва. Дюла із своєю першою полуницею поки відстає. Але хочеться вірити, що це тимчасово…
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ"
|
