Юля
Останнє тригодинне телеінтерв’ю Юлії Тимошенко – це було видовищне шоу. Дуже багато для очей, вух, дещо для серця, але надто мало для розуму. Акторським талантом прем’єра не можна не захоплюватися. Добре, якщо під його чари потрапляють і зарубіжні партнери, але ті, здається, виключно прагматичні, і на них усі ці придихання, стрілянина очима, хихотіння та інші штучки не діють. Свій же електорат більш м’якосердий, тому шанс на вихід у другий тур зберігається. Вона нагадує жінку-комісара з радянських фільмів.
Такі вели цілі ватаги матросів, більше схожих на звичайних бандитів, вели їх на вірну загибель. Але ті ішли очманіло, з блиском в очах, зачаровані її вродою, а ще більше непохитною її вірою у власну правоту і власну перемогу. Як правило, за тією вірою не стояло нічого, окрім фанатизму і звички маніпулювати людьми. Але найбільш незбагненно, що інколи вони приводили свою челядь до перемоги – усі ці Колонтай, Землячки і Жанни д’Арк. Щоправда, коли починаєш розбиратися у феномені кожної з них, врешті-решт заплутуєшся усе більше – аж до повної безнадії щось збагнути.
Цей феномен ірраціональний, його перемога відбувається не завдяки чомусь, а всупереч усьому. Робити якийсь серйозний розрахунок на такій хиткій базі неможливо. А ще Юля три години нагадувала Мальвіну – говорила усе геть правильно, а в душі наростав протест від тієї стерильності, від її ілюзії власної непомильності, від нічим особливо не підкріпленої думки, ніби саме її Конституція нарешті ощасливить Україну. Це вісімнадцяте століття було віком жіночої ментальності, жіночої політики і вінценосних монархинь.
П’ять цариць у Росії, Марія-Терезія в Австрії, цілий шерег французьких фавориток, котрі вертіли королями, Анна Стюарт в Англії. Жіноче століття породило абсолютизм, освічений абсолютизм. Це була дивна суміш ірраціоналізму і потягу до прогресу, гуманізму, правової держави. Усі ті правительки буквально розривалися між деспотизмом і лібералізмом, вели нещадні війни проти власних селян і тут же підтримували буржуазію, що походила з того ж селянства. Листувалися з чужоземними філософами і страчували своїх.
Винищували потенційних конкурентів навколо себе і ревно дбали про освіту безпечніших кадрів. Експерт А.Єрмолаєв на тому шоу так і заявив, що на президентських перегонах нам доведеться вибирати між анархією і абсолютизмом. Деспотичні замашки Юлії Першої видно неозброєним оком. Як на мене, освічений абсолютизм все ж краще за варварську анархію. Хоча переживуть його, звісно, не всі. За абсолютизму процвітали столиці, все ж навкруг поступово вироджувалося і занепадало.
Колись могутні замки розвалювалися чи й спеціально знищувалися, дрібніші маєтки просто заростали бур’яном. Магнатів відправляли у заслання або на безнадійні авантюри. Україна не мала справжньої столиці ще з ХІІІ століття, сучасний Київ і нині не дотягує до цієї ролі. Юля здатна перетворити його на такий собі південний Петербург, збудований на кістках усіх, хто з нею не згодний. Вона справжня державниця – тільки без будь-яких національних сентиментів, без трипільських черепків та вишиванок.
Вона будуватиме концтабір з Версалем посередині. Всередині Освенціма колись теж відбувалися скрипічні концерти. Ми отримаємо державу, якої давно не мали. Хто не зможе працювати на цю державу – того навчать, хто не захоче – того примусять.
Якщо Юля переможе, то ті, хто учора її проклинав, наступного дня вже співатимуть їй осанну. Іншого вибору не залишиться. Всі силові структури перетворяться на особисту гвардію. Офіційні органи влади відіграватимуть декоративну роль – приблизно як у Білорусі. Правом дорадчого голосу користуватимуться кілька подруг. Анархічні українці нарешті відчують, що таке влада. Комуністична диктатура виявиться дитячою казкою. Правда, для цього Юлі ще потрібно буде перемогти. Це буде Армагеддон. «І з’явилась на небі велика ознака, – писав Іоанн Богослов,
– Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на голові вінок із дванадцяти зір. І мала вона в утробі, і кричала від болю, і муки терпіла від породу». Отаке-от приверзеться, коли подібні шоу завершуються далеко за північ. Краще у цей час все-таки мирно спати.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
