Пам’яті Назара Гончара…
1
Мікроавтобус: білий «Мерседес», перебудований з пасажирського на вантажний. Час: десь між сьомою й восьмою вечора. Водія звуть Міша, йому під шістдесят, і він постійно намагається увімкнути музику. Авто летить по шосе, спека стоїть неймовірна, вікно зламане й не відчиняється.
Час до часу я повертаю голову і бачу позаду себе закриту труну. Ми в’їжджаємо у межі Львова з боку Стрия. Назар Гончар повертається додому. Тепер – востаннє.
2
Остання есемеска, котру я отримав від Назара: «Стрий позаду. Ужгород – за розкладом – о 21.02». Він приїхав до Ужгорода львівською електричкою у середу, 20 травня.
Потягів насправді значно більше, ніж нам здається. Є поїзди, котрими їдеш засмучений, а є ті, у котрих нічого не відчуваєш і відразу засинаєш від втоми.
Є й такі, котрі одного разу привозять тебе до міста і в тому місті ти оселяєшся назавжди, а є й інші, котрі везуть тебе з однієї рідної тобі землі до нової, котра ще лише має стати для тебе рідною. Існують потяги, в яких їдеш сам, у деяких їздиш великими компаніями; в одних тобі зимно, а в інших – аж зашкалює від спеки. В одних поїздах ти їздиш через необхідність або через потребу, а в інші сідаєш з відчуттям щасливого очікування чогось нового, на яке ти чекав давно.
Деякі потяги нічні, як привиди. Цілком імовірно, що десь є потяг, в якому твій батько вперше їхав до твоєї мами. Можливо, саме зараз, у цю мить котримось потягом до тебе хтось їде. А є поїзди, котрі привозять тебе востаннє, в останнє твоє місце чи місто, в останнє твоє існування.
На пероні нас були п’ятеро. Коли електричка прибула, ми гучно відкоркували шампанське. До Ужгорода приїхав Назар Гончар.
3
Одразу ж на вокзалі всіма вирішено не їхати спочатку до хати, а зараз же прямувати на перегляд футболу. В той вечір донецький «Шахтар» грав із німецьким «Вердером».
Розташувавшись за пивом в одному з ужгородських ресторанів, ми намагалися один до одного докрикуватися: шум стояв неймовірний, звідусіль кричалося і співалося. Періодично виходили курити і вже тоді розповідали якісь небилиці чи анекдоти; одного разу навіть помінялися сигаретами: Назар свої робив сам – з голандського тютюну і спеціального паперу, я ж курив прості й буденні, котрі можна купити на кожному кроці.
Під час другого тайму Назар здивував мене питанням: «А хто грає?». Виявляється, футболом він не цікавився зовсім, а просто захотілося побачити як футбольна феєрія відбувається в Ужгороді. Коли в матчі забивали гол, писав синові есемеску.
Але футбольний фан проявився у ньому в кінці поєдинку. Ми саме стояли осторонь від усіх, біля вікна, й говорили про щось своє, коли прозвучав фінальний свисток. І одразу ж все це навколишнє кодло почало кричати й стрибати, і в один момент я побачив, що і Назар вже застрибнув на якусь лавицю і нестримно кричить, цокаючись своїм пивом із незнайомими, але такими веселими, людьми. Всюди стрибалося і від цього рябіло в очах.
«я мерехчу
ти – мерехтиш
світ – мерехтливе мереживо»
Цей Назарів шляґер актуальний завжди. Втомлені ми прийшли до хати і повкладалися спати.
4
У той чорний четвер прокинулися о восьмій ранку. Поїли холодного борщу, котрим нас нагодував Сашко Гаврош. Я побіг до університету залагоджувати останні справи перед початком творчої зустрічі з Поетом. Назара забрав письменник Михайло Рошко і повіз автом на каву, а потім – одразу – до університету.
Залишалося ще десять хвилин до десятої, коли вони приїхали в університет, тож ми з Назаром пішли курити в «Кабінет міністрів». «Кабінетом міністрів» називається чоловічий туалет філологічного факультету Ужгородського національного університету – мовляв, на цьому факультеті так мало хлопців, що всі вони ходять поважні, як міністри.
Прозвучав дзвоник на другу пару і ми увійшли в аудиторію. На зустріч з Назаром зібрався четвертий курс філфаку: через рік, на п’ятому курсі, вони вивчатимуть Назарову і взагалі «Лугосадівську» творчість в екзаменаційному курсі сучасної української літератури. Назар Гончар привітався і розказав студенткам про те, що востаннє тут, в Ужгороді, був двадцять чотири роки тому разом зі своїми побратимами Іваном Лучуком і Романом Садловським.
Та аудиторія – на сонячній стороні, парило неймовірно, в той день термометр показував понад тридцять градусів.
5
З нами до аудиторії прийшли закарпатські поети Сергій Федака і Лесь Белей, вони сиділи на перших партах. Ми з Назаром сіли попереду і після мого короткого вступу він почав читати вірші. Читав коротко, більше відволікаючись на передмови до віршів і автокоментарі. Це читання видалося дуже веселим, Назар читав веселі вірші, сам з них кепкуючи, я ж на правах модератора жартував із його розтягнених до неможливості автопередмов: ми багато сміялися, було добре і файно.
В якийсь момент мені прийшла есемеска – писала знайома дівчина з цього курсу. Дослівно вона написала таке: «Зроби щось з ним». Кажучи чесно, я не цілком розумів що саме і з ким я маю вчинити, тому так і відписав: «З ким?». Отримав відповідь: «З поетом». У той час в аудиторії сиділо троє поетів: Сергій Федака, Лесь Белей і автор цих рядків, а один поет – Назар Гончар – стояв і читав вірші, тож своїй знайомій я змушений був відписати знову питанням: «З яким?». За лічені секунди прийшла її відповідь: «З Гончаром».
І тут я потрапив в інтелектуальну пастку. Я давно знав, що ніяк не можу собі дати раду з цими четвертокурсницями, нічого з ними не виходить і вже, вочевидь, не вийде, але ці її питання завели мене у глухий кут. Я сидів біля Назара на стільці, п’ючи мінеральну воду, і жодним можливим чином не міг допетрати: що ж саме я маю зробити? І, власне, чому я маю щось з ним робити, хіба щось не так? Відписав їй: «Чому?». І отримав відповідь: «Бо мені смішно».
О Боже, і тут я зрозумів, що ми сидимо в університеті обласного центру найзахіднішої області нашої безмежної країни, сидимо на найвищій точці цього міста – на так званому БАМі, невеличкій горі біля словацького кордону, сидимо на філологічному факультеті, перед нами сидить четвертий курс, той самий, з яким я собі ніяк не можу дати ради, періодично закохуючись у якусь його представницю і завжди безрезультатно, що за вікном тридцять градусів тепла, а всередині – ще на п’ять більше, що все це неймовірно гарно, що нам направду все вдалося, і що ця зустріч чудова, і саме в цей момент, коли я все це враз розумію, починаю сміятися. І починають сміятися всі.
Аякже, це четвертий курс, з ними їхня викладачка, до них прийшов класик української поезії і читає їм вірші, і їм смішно, але вони не можуть сміятися, бо це університет, бо поезія – загалом серйозна штука, і тут сидить їхня викладачка, і в наступному році про творчість цього поета вони розповідатимуть на іспиті, і взагалі цей класик просто вийшов до них з портрета у книжці, і їм через все це страшно. І їм смішно.
А я відписую їй: «Смійся, так і було задумано».
Вірмо у те, що в Усьому є свій задум і замисел, і будьмо покірні йому.
6
Свій півторагодинний виступ Назар завершує фірмовими «звуками» у віршах, дівчата фотографують його на телефони.
Все вдалося, всі у чудовому настрої. Ми виходимо з аудиторії, на якусь хвильку заходимо до «Кабінету міністрів», куримо і сміємося.
Вирішуємо йти обідати і пішки спускаємося з університету до ресторану. Назарові й мені хочеться пельменів, ми їх замовляємо, але є лише три порції, тому ділимо їх між собою. Замовляємо для Назара ще місцеві страви – човлент і бограч, йому смакує. Крім мене й Назара, з нами Лесь Белей і Сергій Федака.
Нам весело й добре, ми кепкуємо з філфаківських дівчаток з їхніми телефонами, Назар на наше замовлення ще раз видобуває з себе «фірмові» звуки. Так триває приблизно годину, Лесикові треба йти здавати дипломну роботу і він нас покидає. Мені треба йти на телебачення й писати сценарій до прямого ефіру, в якому я незабаром маю брати в Назара інтерв’ю.
Але Назар пропонує йти до води: як уже казано, спека стоїть неймовірна, хочеться прохолоди. Ця ідея всім настільки подобається, що ми одразу ж не просто йдемо, а беремо таксівку й вирушаємо.
Для Назара Гончара ця дорога – остання.
7
Їхали ми недовго – туди пішки йти хвилин з двадцять. Але в машині зав’язалася розмова чи, властиво, продовжилася: про риму як випадкову чи передбачену й бажану сутність. Усі погодилися, що однією з найкращих, найболючіших рим є надзвичайно проста, але в той же час містка рима: «рядок – курок».
Такий собі причинно-наслідковий зв’язок.
Саме так.
«Рядок – курок».
8
Озеро, котре називають «ужгородським кар’єром» - досить велика водойма, утворена штучним способом: легенда каже, що колись тут був промисловий кар’єр, де видобували камінь, але одного разу докопалися так глибоко, що пішла вода, котра й утворила цю водойму всього за кілька хвилин. Кар’єр має кам’янистий високий берег і всього декілька пологих спусків.
Ми підійшли до озера, роздягнулися і, не гаючи часу, зайшли до води. Людей навколо було багато, чоловік п’ятдесят, переважно молодь. Описати температуру води словами – марна справа, можна назвати її «літньою», або сказати, що зайшовши до неї жодного холоду чи – але це вже зовсім образно – мурах шкірою ми не відчули. Ми з Сергієм Федакою одразу поплили, у Назара було інше бажання – охолодитися, тож він кілька разів присів у воді, раз-другий пірнув і залишався на відстані приблизно двох-трьох метрів від берега, де глибина води сягала йому грудей.
Ми з Сергієм плавали приблизно три-п’ять хвилин. Я оглянувся і хотів очима знайти Назара, але його ніде не було: ні на березі, ні у воді. І аж раптом я розгледів «їжачок» - щось темнувате напівкруглої форми приблизно на півтора сантиметра піднімалося над рівнем води, а навколо плавала невелика кількість піни жовтуватого кольору. Я підплив і побачив, що «їжачок» - це маківка Назара, тіло якого лежить на поверхні води обличчям донизу.
Я підняв його голову і почав волати про допомогу, але жоден козел не стрибнув до води і не підплив до нас.
І та мить, коли я однією рукою взяв Назара під руку, а іншою піднімав йому голову, допомагаючи собі пливти лише ногами, і ми вже разом пішли на дно, та мить, коли все навколо очей стає ніжно-зеленим, та мить, коли ковтаєш таку солодку й невагому, здається, воду, та мить – так, ота безжальна, безкінечна мить, та безвихідна, невмолима, безпомічна мить, та всепоглинаюча темна вічність – десь в іншому вимірі, чи просто десь, але мені здається, що та мить триває – досі.
9
Перекидування через коліно, масаж серця, штучне дихання. Потім скелястим берегом Назара витягувало п’ятнадцять чоловік – піднімаючи по сантиметру, передаючи з рук в руки. Розтин показав, що в легенях немає води, натомість виявив хворе, навіки зупинене серце. Серцевий напад – це коли серце падає у безодню. Або в небеса.
Той, хто натискає курок, чи Той, Хто Натискає Курок, або той-хто-натискає-курок - знає, для чого він так зробив. Він знає, для чого нам даровані народження, Життя, Любов, Поезія. І Смерть.
Смерть як остання інтимність.
Назар Гончар (1964–2009) – український поет і перформер. Лауреат премії БУ-БА-БУ за найкращий вірш 1989 року. Автор поеми-комікса «Казка-показка про Байду-Немову» (1993), а також збірок віршів: «Закон всесвітнього мерехтіння» і «ПРОменеВІСТЬ». Співзасновник літературного гурту «ЛУГОСАД» (ЛУчук-ГОнчар-САДловський). Жив у Львові. Неодноразово виступав у Польщі. В 2007 році тут вийшов томик його вибраних віршів у перекладах Анети Камінської та Андрія Поритка (з участю автора). Його тексти були також опубліковані в антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska przekładach Bohdana Zadury» та в часописах «art», «LiteRacje» «Pociąg 76» (w tłumaczeniu Anety Kamińskiej i Andrija Porytki). Польська Інтернет-сторінка автора – на порталі www.literackie.pl. Стипендіат програм «Urbani» (2005), «Gaude Polonia» (2007) та «Stadtschreiber der Stadt Graz» (2007/2008).
Андрій ЛЮБКА, спеціально для «НЕДІЛІ»
|
