Історія про тих, кого політичні обставини змусили шукати кращої долі.
Сирійку Ісмахан на мукачівських ринках уже добре знають. Щодня вона приходить сюди за продуктами для своїх шістьох дітей. Фразу «місто над Латорицею» вона сприймає буквально - вікна їхньої кімнати виходять прямо на річку. Та від цього Ісмахан ні солодко, ні гірко. Це місто для неї лише тимчасовий притулок. У пункті для біженців «Латориця» зі своїми дітьми вона очікує вирішення подальшої долі.
Минулий тиждень пройшов під знаком Всесвітнього дня біженців. За даними ООН, Україна посідає четверте місце за кількістю міжнародних мігрантів. Намагаючись потрапити до омріяного Старого світу, вихідці з азійських чи африканських країн, в очікуванні підтвердження свого статусу, осідають і в Закарпатті. Не з солодкого життя потрапляють до нас біженці з Іраку, Афганістану, Сирії, Ірану, Сомалі, Палестини - ті, кого політичні обставини змусили шукати кращої долі.
«Нас у батьків п’ятеро дітей, - розповідає Ялда Мухаммед з Афганістану. - Старший брат працює разом із батьком, я навчаюся в школі, мама з маленькими сестрами тут - у притулку. З Афганістану поїхали, бо там війна. Жити було дуже важко. Ми не ходили до школи. Нам навіть не дозволяли виходити з будинку - могли застрелити. Ось чекаємо, що наша доля вирішиться, і ми нарешті потрапимо або до Канади, або до Америки».
Наїм Начик також з Афганістану. Разом з дружиною (до речі, членом збірної своєї країни з волейболу) та сином в Мукачеві не так давно. Мову українську чи російську ще не розуміє, тому старанно сидить за підручниками і словниками - вчить. Хоча і зізнається, що саме ці мови навряд чи йому треба буде – він з сім’єю хоче жити знову ж таки в Америці чи Канаді. На крайній випадок – в Голландії. У тому, що роботу в цих країнах він обов’язково знайде, Наїм не сумнівається. Він - відомий в Афганістані і дуже талановитий інженер. Зроблені ним протези для ніг не мають аналогів у світі. Можливо, легка, податлива, а головне зручна конструкція вийшла з-під рук Наїма тому, що він і сам інвалід. Робив для себе самого, сам і випробував.
Загалом, на сьогодні тих, хто очікує підтвердження статусу біженців в пункті «Латориця» - 56 чоловік, 28 з яких - діти. Живуть вони тут однією сім’єю, хоча важко сказати, що дружною. Однак спільну мову намагаються шукати, бо, як не крути, а жити треба разом, і нехай не як добрі друзі, а як добрі сусіди – обов’язково. У пункті є всі умови для нормального проживання. Кожна сім’я має власну кімнату, є кухня, кімната для відпочинку, господарські приміщення. 16 хлопців та дівчат навчаються в одній із Мукачівських загальноосвітніх шкіл.
Живуть за внутрішнім розпорядком дня, один із пунктів якого передбачає, що до притулку мають повертатися не пізніше 21 години. Біженці перебувають на повному державному забезпеченні: щодня на кожного з них виділяється 12 гривень. Мукачівці сприймають іноземців спокійно, та шукачі долі все ж ходять містом невеликими групами. Про всяк випадок… Тим більше, що більшість закарпатців, незважаючи ні на що, все ж упереджено ставляться до темношкірих утікачів. Насамперед, остерігаються східних хвороб, росту злочинності. А ще - загрози, що ті можуть скласти серйозну конкуренцію на ринку праці. Хоча, якщо вірити офіційним даним, жодного прикладу, який би підтверджував ці побоювання, нема.
Статус біженця, звісно, отримають далеко не всі, хоча кожен сподівається на найкраще. За даними правозахисників, тільки один відсоток з них таки отримує цей омріяний статус, решта ж - або далі довгі роки б’ється у двері чиновників, або їде у пошуках притулку до іншої держави, якщо Україна не видасть їх назад на батьківщину. Експерти сходяться в одному: Україна біженцям повноцінного притулку нині надати не здатна, тому шукачам краще одразу ставитися до неї, як до транзитної країни, а не кінцевого пункту призначення. Втім, мігранти не дуже і прагнуть залишитися у нас, кажуть, що тут важко знайти роботу, важко здобути житло. Про нечувану кількість документів та довідок, які необхідно оформляти мало чи не щодня з будь-якого приводу, вони вже й мовчать.
- Закони України недосконалі, - розповідає начальник управління міграційної служби в Закарпатській області Микола Товт. - В одній статті розглядаються п’ять категорій біженців: політичні, соціальні, національні (расові), громадянські та релігійні. В іншій йдеться, що Україна не може депортувати іноземців, яким у їхній країні загрожує небезпека. Таких у притулку є кілька сімей. Виходить, надати їм статус біженця Україна не може, але й вислати додому не має права. Ці втікачі роками проживають у нас, по кілька разів подають заяви на отримання статусу, судяться.
- Щороку за статусом біженця в Україні звертаються близько тисячі осіб, деякі - через зв’язки з країною у минулому, деякі - на шляху міграції через Україну до Європейського Союзу. Цим пояснюється той факт, що більшість звернень про надання статусу біженця подаються в Києві та на Закарпатті, - констатує далі Микола Товт. - На міграційну службу Закарпаття припадає 70% усіх звернень із приводу надання статусу біженця, які розглядаються в Україні. Найчастіше статус просять пакистанці, індійці, сомалійці, бангладешці, іракці, афганістанці, палестинці. Із півтисячі заяв задовільненими можуть бути тільки 4-5.
Джежна з Туреччини знайшла в пункті «Латориця» свою долю. Нещодавно відбулися її заручини з біженцем з Іраку. Джежна і Ахмед щиро сподіваються, що гучне весілля у них обов’язково буде, як і настане щасливе світле майбутнє. Правда, не в Україні - в США, Канаді або якійсь із країн Європи.
Галина ІВАНОВА, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
|
