|
Не потрібно вигадувати творчу біціглю. Найбільш конструктивні письменники – це особистості, прив’язані до свого національного духу та рідної землі. Прикладів, нехай часто-густо свідомо «непомітних» у загальноукраїнському масштабі, досить багато. Читаюча публіка, попри сьогоденні реалії з їх деструктивним впливом «болонських» систем освіти та маскультури, слава Богу, ще існує. Читачам відомі українські, російські, шотландські, французькі класики. Проте мало хто знає сучасних русинських поетів. Бо, опосередковано, не рідна за походженням матоїдна громадська думка більше переймається «політичними русинами», «мадяронами», «націоналістами-бандерівцями», «москалями-шовіністами», аніж вартими уваги речами.
Нещодавно в книжковому центрі Ужгорода «Кобзар» відбулася презентація творів відомого русинського письменника Івана Петровція. Він представив свій черговий здобуток книжками «Антологія днишньої русинської поезії», «Сто двадцять два стихы», «Граматика Івана Гарайды» та «Христоматія Євменія Сабова».
«Антологія днишньої русинської поезії» у загальних рисах вже відома читачам «Неділі» з однойменної статті тижневика від 28.03.09.
«Сто двадцять два стихы» увібрали в себе саме те, що має вбирати в себе поезія нормальних порядних патріотично налаштованих людей. Читач з гарним естетичним смаком і почуттям відкриє для себе в збірці нові нюанси краси рідної природи, любовної лірики та поетичне висвітлення деяких історичних подій.
Походження нашої древньої слов’янської писемності та її еволюція завжди хвилювали небайдужих до власної історії та літератури людей, особливо сьогодні, коли Україна шукає в цьому буремному світі свою достойну і адекватну нішу. Під пильним оком дослідників опинялись безліч цікавих і естетично красивих варіацій. В них можна знайти і варіанти рідновірів, і не менш оригінальні погляди прихильників кириломефодієвської версії, а також відвертих ворогів слов’янських народів.
Спливало багато років, а різноманітні версії граматик знаходили себе у різних слов’янських іпостасях. Одна з русинських була утілена в життя пером Івана Гарайди. Побачивши світ 1941 року, «Граматика руського языка» була одразу сприйнята новоствореним Антонієм Годинкою «Подкарпатськым Обществом Наук». Щоцікаво, загальна кількість виплеканих
товариством протягом 1941-1945 рр. видань налічує понад півтори тисячі… Хтось може вважати це кон’юнктурщиною. Нехай. Крізь масу кон’юнктурщин завжди легше бачиться істина. Іван Петровцій максимально добросовісно і достовірно упорядкував й закарбував в крайовій історії цю цікаву річ.
Як мовиться, істинні рукописи й книги не згорають. Завдяки поету, до сучасного покоління доходять маловідомі речі. Зокрема, «не спалена», написана 1893 р. педагогом та священиком Євменієм Сабовим «Христоматія». Сюди увійшли статті, трактати, роздуми наших предків, що творили від 15-го століття і аж до новітнього часу. Тут є цінні поезії О. Духновича, В. Довговича, А. Павловича. Головний акцент збірки – плекання рідної мови, якою розмовляли наші прапрадіди. Цікавим є не сан автора, не патріархат, який він представляв, а те, що він був порядною людиною і вмів чітко вирізняти різницю між добром та злом. Це однозначно витікає з канви та духу його праці. Сказати, що Сабов був патріотом своєї землі – нічого не сказати. Одним словом, Євменій залишився в пам’яті нащадків як людина, котра не наслідила, а залишила добрий світлий слід.
Під час презентації Івана Петровція вшанували колеги – відомі русинські письменники Михайло Чухран, Іван Ситарь, Михайло Белень, Павло Чучка та інші поважні люди.
Однією з родзинок дійства стала присутність на ньому відомого патріота-українофіла професора історії і поета Сергія Федаки, якого колись окремі ЗМІ записали в табір антирусинів. Якщо відверто, він такий антирусин (опустимо питання кон’юнктурщини), як Петровцій китаєць. Щоцікаво, останнього колись було записано, часом об’єктивним, часом жовтим пером, у табір антиукраїнців.
На це все можна сказати одне: кожна людина має власні тимчасові гріхи. Їх наявність, окрім іншого, обумовлена відсутністю повноти об’єктивної інформації у наслідок агресивного впливу сучасної «свободи слова», що відбивається на світогляді, нехай і талановитих, але земних людей з їх земними недоліками...
Хай там як, увесь наносний негатив мусить залишитись в анналах історії, як сухий малопомітний факт. Предметом уваги громадськості, насамперед творчої, щодо минувшини і сьогодення має стати все світле, героїчне, здорове і конструктивне. У тому числі стосовно українства та русинства. І аж ніяк не навпаки! Заради оздоровлення суспільства, підвищення життєвого тонусу наших людей, віри у сили добра, здатності ефективного творення гарного правильного життя – нинішнього і майбутнього. Здоровий глузд та дух, що поволі просинається у слов’ян різних національностей, все розставить на свої місця. І у «антирусина» Федаки, і у «антиукраїнця» Петровція. Потрібно було майже двадцять, на жаль, переважно деструктивних років, аби нібито антиподи у вигляді різних громадських організацій почали розуміти вказані елементарні речі. А також свою древню єдинокровність, близьку ментальність та право на самоідентифікацію.
На шляху до взаємопорозуміння та виявлення справжніх джерел конфронтації, їм залишилось з’ясувати просте, як двері, питання: хто і з якою метою формує інформаційний простір сучасного світу? Кому вигідна ворожнеча між слов’янськими народами?
В ході презентації щирий українець Сергій Федака відзначив високий художній рівень щирого русина Івана Петровція, відмітивши, що автор на сьогоднішній день є одним з провідних крайових письменників.
Слов’янам, з їх багатовіковою традицією геніальної поезії (її високий рівень особливо відчувається на фоні «сучасних», штучно роздутих рифмоплетів від «америкосів» та «євросоюзівців», яких так полюбляють копіювати вітчизняні «постмодерністи» з їх відвертим анти естетизмом, вульгарщиною та руйнуванням Традиції), нічого ділити. Як би їх не намагалися стравити погані хлопці. Хороші хлопці мають бути мудрішими, стриманішими, не піддаватись на провокації і діяти в конструктивному руслі, а також навчитись мистецтву завдавати інформаційних ударів по справжніх залаштункових ксенофобах. Заради облагородження людини. Наш караван мусить рухатись за власним графіком і за власною програмою. Попри «прогресивні» зовнішні впливи.
Справжній самодостатній талант не потребує епатажу, як ознаки неповноцінності.
До слова. Шановний прихильнику красного письменства! Порівняй рівень правильної поезії Осійського Бетяра з рівнем аморальних і епатажних «голубих» та «рожевих» «письменників», які своїми презентаціями заполонили обласну бібліотеку та закарпатську пресу...
До сказаного важко щось додати. Окрім гарного вірша Івана Юрійовича:
ВЫПИСКА З АННАЛŰВ
В анналах ся пише: в Боржавськüв долинї
У селах, котры и доднесь ся устали,
Поеты, як в мирны, так в грüзны годины,
Баллады и спüванкы файні складалы.
В русинські слова вповивали любовно
И рифмы, и ритмы звучні, вдохновенні.
Впливалы в тоты спüванкы молитовно
Гафії, Марії, Йоланы, Олены.
Вто были йих Музы – для них ся творили
И храмы величні, и розписы в храмах,
Котрі, слава Богу, додниська дожили,
Хоть многі пропали, убиті роками.
В баладах дзиньчїли ножі из балтами,
А в співанках пахли солодко вина.
И каждого року в Осойи стихами
Змагала ся вшытка Боржавська долина.
Три дны ся гуляло, танцьовало, спüвало,
Казали ся епосы з давньої днины…
В кüнці шомайліпшому Дар уручали –
Великый буженный дараб солонины.
Мінялися власти, напасти, державы…
Єдно ся ни мінять, и вмерти не сміє:
Русинські пісні, ги вода у Боржаві,
Течуть и нас поять русинськов надійов.
Мирослав ЛЕМКО, спеціально для «НЕДІЛІ»
| 
