|
«Якщо челядь не збісна, то і хижа не тісна», - побутує народна приповідка, яка характеризує стосунки між людьми.
Так можна сказати про одну перечинську родину, яка проживає в одному дворі. П’ять сімей з 15 душ різного віку і різних конфесій. Римо- та греко-католики, православні мирно уживаються, допомагають один одному, святкують обидва Різдва, печуть по дві паски, одні других запрошують на святкові вечері. Кожна сім’я веде власні фінансові справи, має окремо встановлені лічильники на тепло- та електроносії, воду.
Найстарша серед членів родини – Ірина Опрендик. 14 березня їй виповнилося 82 роки.
- Дід Іван - по батьковій лінії - був родом зі Словаччини, словак, римо-католик. Одружився з перечинкою, - розповідає Ірина Опанасівна. - Мій батько взяв за дружину селянку Ганну з Перечина. У них народилося троє дівчат – Марія, Ганна, Ірина. Коли мені було три місяці, батько поїхав на заробітки до Америки. Під час аварії на заводі загинув. Мама давала ради усьому сама, більше заміж не виходила. Було важко, але ми обоє із старшою сестрою Марією здобули вищі освіти. Після початкової та горожанської шкіл я вступила до учительської семінарії в Ужгороді.
Стала працювати у Перечинській школі. Через два роки завідуючий райвно попросив піти вчителювати до сусіднього Сімера у щойно відкриту школу. У 49-му вступила на заочне відділення філологічного факультету Ужгородського держуніверситету (нині – УжНУ). Більше 30 років викладала українську мову та літературу в Сімерській школі. За 38 років стажу (зарахували мені і семінарію) отримую пенсії всього 760 гривень. Багато з цієї суми доводиться викладати на ліки - перенесла інсульт, інфаркт.
Ми жили з мамою у старій невеличкій хаті, - веде далі жінка. - Коли сестра Ганна вийшла заміж за Федора Ґутлебета, то разом з шовгором збудували оцю цегляну, де живу. Я вийшла заміж за одного вчителя, але ми прожили дуже мало, дітей не мали, після розлучення повернула собі батькове прізвище. Їсти готую сама на своїй же кухні. Хоча і маю ванну, але купатися ходжу до племінників – своя, як і вся хата, потребує ремонту. Племінники хотіли робити побілку, але я кажу: «Як умру, то робіть, що хочете».
Федір Ґутлебет мав четверо дітей. Його сини Федір та Володимир поодружувалися, молодих дружин привели до батьківської хати. Дочки Марта та Любов з чоловіками також лишилися жити біля матері. Згодом почали будувати поруч окремі помешкання для своїх сімей. Федір кілька років тому помер. Його 59-річна дружина Марія мешкає одна на другому поверсі, має дві кімнати, кухню. Працювала у колгоспі, у приватних підприємців. У господарстві тримає козу, кілька кроликів та курок, має невеликий клаптик землі.
- У мене пенсія маленька – всього 577 гривень, то вирощена картопля, капуста, квасоля, морква та різна городина, якщо вродить, є доброю підмогою, - зізнається Марія Василівна. – Курку чи кролика ріжу перед святами. Шикарно не празнуємо, не напиваємося, але кусок м’яса у такі дні зазвичай має бути, аби було що поставити на стіл, коли завітають гості та дочка з сім’єю. Наш двір усе був римо-католицьким, але у нас здавна так заведено, що у релігійні свята – ані в греко-католицькі, ані римо-католицькі, ані православні – не працюємо.
Так як наші чоловіки і тітка – римо-католики, то ми пекли паски і несли святити з другою невісткою Марією до костела Святого Августина. На католицький Великдень також пекли паски, але святити не носили. Кажуть, що паску святити можна лише один раз у рік. Після смерті чоловіка я печу паску і несу святити до греко-католицької церкви. Спочатку ми ходили до костела, але там служби правилися угорською, словацькою, а ми не дуже розуміли.
Коли на Закарпатті легалізували греко-католицьку, то ми з невісткою приєдналися до греко-католицької громади, яка молилася під мурами церкви, яку від нас відібрали православні. Як збудували Свято-Миколаївський греко-католицький храм у Перечині, то ми стали туди ходити, туди ношу і паску святити.
66-річна Марія Михайлівна Ґутлебет каже, що дотепер пече по дві паски. Вона мешкає на другому поверсі з чоловіком та двома синами – Володимиром та Олександром:
- У Ґутлебетів – за невістку з 64-го року. Мій ґазда Володя казав так: «Ходи, де хочеш, а раз у році неси паску до костела». Дотепер щороку готую два кошики, але святимо тільки один. Діти, онучка, правнучка хрещені в костелі.
Я ходжу до греко-католицької церкви.
Окремо живе 67-річна Марта Пірош з чоловіком Юрієм, дочкою Іриною та онучкою Сашкою. Жінка щойно привела дві кози з пасовиська. Пішла до хати, бо навідалися два онуки-підлітки у справах, тому поспілкуватися з жінкою не змогла.
У передній хаті двору живе Любов Макарович – онучка Федора Ґутлебета (її мама Любов Малеш раптово померла у 40-річному віці від крововиливу, була відомою тенісисткою) з трьома дітьми та другим чоловіком Славком Макаровичем. На час мого приходу з членів родини вдома нікого не було. Як розповіла Марія Ґутлебет, двоє Любиних дочок від першого чоловіка хрещені в православній церкві, бо він був православним. Другий чоловік Люби Славко – родом із Зарічева. Їхня спільна дочка Мирослава має п’ять років, хрещена за греко-католицьким обрядом. Славко ходить до греко-католицької церкви.
Мої співрозмовниці зізнаються, що ніякої політики з вірами не роблять, а сповідують Божі заповіді, розуміючи, що на світі - один Бог.
Тетяна ГРИЦИЩУК, газета «НЕДІЛЯ»
При передруці цього матеріалу гіперпосилання на zakarpatpost.net і автора обов’язкове!
|
