Рік тому на Західну Україну обрушилося стихійне лихо. Через сильні зливи, що не вщухали кілька діб поспіль, вийшли з берегів ріки. Вода розмила сотні кілометрів доріг, зруйнувала тисячі будинків, знищила урожай на полях та городах, і найстрашніше — забрала 24 людських життя, з них шість — дитячих. Серед населених пунктів, які постраждали найбільше, було і придністровське селище Коропець, де повінь затопила півтори сотні житлових будинків. Туди і вирушила журналіст «УМ», щоб дізнатися, як пережили люди водяне лихо і чи всі їхні проблеми вирішено.
«Сумніваюся, що ці кошти колись надійдуть»
Пояснивши голові селищної ради Степану Скрипнику мету свого приїзду до Коропця, у відповідь почула, що саме переді мною від нього вийшла чергова група незадоволених сільчан, які знову збираються їхати по справедливість до Києва.
— Коли відразу після повені тут був Президент, то, оглянувши найпостраждалішу місцевість, сказав людям, що всі будинки там зарахують до першої категорії постраждалих з усіма відповідними наслідками, — каже голова. — Але згідно з постановою уряду все вийшло зовсім не так. Під першу категорію — з можливістю відселення та компенсацією у розмірі 3850 гривень за квадратний метр будівлі — у нас підпало лише 11 будинків. Для решти затоплених Кабмін розрахував компенсацію значно меншу — 850 гривень за «квадрат» фактично пошкодженої площі. У результаті склалася ситуація, що хтось за глинобитну халупу (в кількох із них господарі вже навіть не жили), яку вода зруйнувала, одержав 200 тисяч гривень. А його сусід, в якого води теж було під стелю, але дім добротний, тож вистояв — у кілька разів менше. Незважаючи на те, приміром, що були повністю «вбиті» дубова чи ламінатна підлога, недешеві меблі та техніка, сучасний ремонт і таке інше. Так що незадоволених зрозуміти неважко.
— А що у зв’язку з ліквідацією наслідків повені турбує нині вас найбільше?
— Досі нічого незрозуміло із визначенням ризикової зони першої категорії підтоплення та механізмом відселення з неї. Тож люди і далі мешкають у будинках (в Коропці таких 46), які в разі повторення повені можуть просто завалитися. Відповідний указ Президента був. Також ще торік на початку листопада РНБО зобов’язала уряд передбачити у бюджеті–2009 видатки на розробку технічної документації зон можливого затоплення та в місячний термін владнати питання механізму відселення з зон підвищеного ризику. Не раз зверталася з цього приводу в Кабмін і наша облдержадміністрація, але ми й досі не маємо необхідної інформації, і в бюджеті не закладено на це ні копійки.
— Яка загалом ситуація з надходженням коштів?
— Ми одержали лише 3,243 мільйона на відновлення дитсадка, який зараз справді в ідеальному стані, та 3 мільйони 12 тисяч на ремонт доріг комунальної власності. Однак якщо кошторис на дороги, які потребують капремонту, становить 6,5 мільйона гривень, то досі нам надійшло лише 1,5. До того ж гроші надходили в листопаді–грудні, коли погодні умови аж ніяк не сприяли якісному ремонту доріг. Тож підрядники вирішили тоді провести тільки земляні роботи та зробити одношарове покриття — в надії, що решта грошей незабаром надійде. Що ж... Відповідну постанову Кабмін у травні цього року прийняв, і всі необхідні документи ми подали, однак, чесно кажучи, я дуже сумніваюсь, що ці кошти колись надійдуть. Тим часом вулиця Франка у нас, приміром, у жахливому стані, бо ще до повені вимагала серйозного ремонту.
— Степане Євстаховичу, останнім часом у місцевій пресі почастішала поява публікацій, що відповідні органи виявили ті чи інші зловживання місцевої влади у використанні «повеневих» коштів. Ваша думка?
— Думаю, що питання це занадто «роздувається» не без впливу політики та розборок між владними структурами. До того ж «під кримінал» у нас і невинний може потрапити, якщо заблукає у хащах невідповідностей між законодавчою «теорією» та практичними реаліями. Приміром, із ремонтом доріг нас дуже підганяли, щодня примушуючи звітувати, хоча бракувало матеріалів, техніки. Державні бригади в таких умовах і без авансу працювати відмовлялися, тож доводилось залучати приватників, за що нас постійно «товкли» і замучили безперервними перевірками. Поки дитсадок ремонтували — я спати вночі не міг, думав, що «дах» поїде!
Болісно відбилися на нас і хронічні сутички між обласними радою та держадміністрацією, і міжпартійні розборки. А уряд взагалі обставив усе так, щоб вони там, нагорі, виглядали для людей благодійниками, а ми, представники місцевої влади, — лиходіями. А працювали ми після тієї повені, не покладаючи рук, у жахливих умовах!
«Ціла вулиця пересварилася!»
До людей я пішла на вулицю Шевченка, що простяглася в низині над Дністром і постраждала чи не найбільше. Нова «післяповенева» асфальтівка дуже контрастувала з «покаліченою» ґрунтівкою прилеглих провулків, будинки на яких, утім, також мають адресу «вулиця Шевченка». На ремонт дороги тих провулків коштів уже не вистачило, і це теж одна з причин, чому, за словами самих селян, «вся вулиця пересварилася».
Ще коли я під’їжджала до Коропця в рейсовому автобусі, випадково почула, як одна літня пасажирка роздратовано казала іншій: «О, дивись, то знову тим «підтопленим» щось везуть? Купу грошей одержали, харчі, гуманітарку, і ще чимось незадоволені! А як у 67–му повінь була, то ніхто нічого не давав». Зробила висновок, що «непідтоплені», виявляється, «підтопленим» навіть заздрять. Нічого дивного — суми компенсацій жителям провінційного селища, які виживають на смішні пенсії і зарплати, справді здаються космічними. Але лише для тих, хто на собі не відчув, що таке повінь у хаті.
— Досі здригаюся, як згадаю! Вода сягала до верху вікон, а в хаті тільки я, старенька свекруха і двоє малих дітей, бо чоловік на заробітках, — згадує Марія Куриляк. — Якраз перед тим ми ремонт зробили, опалення провели. То геть усе розмокло: потріскали стіни і рами вікон, а від городу лишились тільки кукурудза і капуста на горбку. Потім нам дали другу категорію, виплативши в жовтні 46 тисяч на все: і хату, і підсобні приміщення, і город. Але ніхто не врахував, що будинок наш не з цегли, а з вапнякових блоків, які вбирають воду, як губка, і довго тримають. І почалось... Усю зиму стіни текли, все позацвітало, грибок з’явився. Коли перевіряючі заміряли в січні вологість у хаті, то вона була 90 відсотків, і діти обоє якраз хворіли. Вони тільки спитали, чи мені їх не шкода. Але ж ми першими заяву на відселення подали, тільки нам відмовили, бо належимо до другої категорії, а не до першої. Взимку я по 200 гривень тільки за світло платила, бо обігрівачі дуже «тягнули» електрику, а ще скільки за газ. Думаю, якби зараз не дай Бог знову повінь, то завалилися б і хата, і прибудови. Тут недалеко можна було за 12 тисяч доларів хату купити, але в нас таких грошей не було. Але і в цій жити, особливо з дітьми, неможливо, бо й зараз стіни мокрі, грибок по кутках «росте», цвіль скрізь, слимаки. Щоб нас переселили, вже багато разів їздили в область, аж тільки недавно сесія сільради вирішила дати нам квартиру у приміщенні колишньої ветлікарні. Там, правда, одна коробка — ще купу грошей вкласти треба і сил, щоб жити, але якось помаленьку зробимо, он чоловік знову на заробітки поїхав.
У Володимира Гаврилишина своя біда:
— Я сам юрист і депутат районної ради, але справедливості так і не добився, тільки нерви стріпав і здоров’я втратив. У нас на подвір’ї вода на 4 метри стояла, і, починаючи з 1967–го, коли його батьки збудували, так було не раз. А фундамент взагалі мало не щороку підмиває, тому ми й вимагаємо відселення, а нас до другої категорії віднесли, якій «не положено», та ще й компенсацію нарахували чомусь лише за 114 квадратних метрів, хоч в усіх документах у нас їх 175. Мовляв, цокольне приміщення не рахується — а чому не рахується, коли в нас там кухня? Будинок постійно підтоплюється, тож однозначно знаходиться в зоні ризику, але одержати першу категорію неможливо. Куди я тільки вже не їздив і куди не писав, то в результаті маю тільки 60 листів–відписок з усіх цих інстанцій, що місцева комісія, мовляв, визначила правильно... Більше в мене просто сил нема. Кабмін відпочатку зробив помилку, визначивши лише три категорії, а не п’ять–шість, тому вийшов дуже великий розрив у сумах компенсацій і багато людей вважають себе несправедливо обділеними...
Інша мешканка села Наталя Собків теж ображена несправедливістю:
— Ось подивіться — три хати стоять майже поряд, топило їх однаково, то чого всі три до різних категорій належать? Нам спочатку взагалі третю дали, хоча вода сягала по стіні будинку метр вісімдесят — он досі сліди видно. А з подвір’я човном ми понад брамою перепливали! Тільки в грудні після наших численних скарг нам поміняли категорію на другу, але при цьому компенсацію нарахували чомусь тільки з розрахунку на 44 метри, хоча затопило всі 136. У райраді сказали, що більше не можна, бо грошей нема, і куди ми потім не їздили і не писали — нічого не добилися. Я навіть ремонт не можу зробити повністю, бо завтра, може, чергова перевірка приїде, подивляться на вже відремонтоване і скажуть, що все в нас в порядку. Бо та перша комісія, як була, то прийшли, ногами в стіну покопали — не відходить, то й добре... І таких у Коропці багато.
Хто крайній?
Якби не обмеженість у часі, то подібних історій я б, мабуть, наслухалась у Коропці ще багато, бо чим далі йшла селом, тим більше людей поспішало поділитись наболілим. Уже по дорозі до останнього автобуса перепинили жінки з вулиці Незалежності, до будинків яких після повені проїхати неможливо. «Наче на острові тепер живемо. Ні «швидка» до нас не добереться, ні до хати щось підвезти, ні мертвого на цвинтар вивезти, а щоб нам трактор намул після повені повідгортав, то мусили по 500 гривень з хати складатися! А тепер як дощ, то й не пройти. Ми вже не хочемо асфальту — аби камінням підсипали».
ДОВІДКА «УМ
Під час катастрофічної липневої повені минулого року на території Львівської, Закарпатської, Тернопільської, Чернівецької, Івано–Франківської та Вінницької областей було підтоплено понад 1 тисячу населених пунктів, більш як 45 тисяч житлових будинків, майже 64,9 тис. га сільгоспугідь. Стихія зруйнувала 593 автомобільних та 650 пішохідних мостів, 781 км автошляхів та 159 км берегоукріплень. Силами цивільного захисту було врятовано більше 5,3 тисячі осіб, евакуйовано та відселено 29,5 тисячі мешканців.
|
