Втеча
За ним по п’ятах гналися графські охоронці. Пан не бажав втрачати одного з найкращих своїх кріпаків, тож швидко організував погоню, і втікача ледве не схопили одразу же за містом. Але не на того напали! Він вчасно відчув переслідування, пірнув у тванисте болото, що лишилося від недавньої повені, і пересидів там якийсь час. Потім чагарниками попрямував у бік близьких гір. Де-де, а там він вже сховається так, що його не знайти.
Головне –дістатися до перевалів, а тоді шукай вітру в полі! Але виявилося, що від хортів, навчених полювати за людьми, так просто не втечеш. Вони підкралися майже безшумно, і він раптово відчув, як на нього навалився, жадібно дихаючи, величезний пес завбільшки з цілого бичка. Це був кінець.
Кінець чергової історії. В’язень слідчого ізолятора любив вигадувати подібні історії під шурхіт рідких авто під вікном, які він не бачив, а тільки чув, бо віконце було під самою стелею. Історії ті рідко завершувалися хеппі-ендом, хоча кортіло саме його, але клята підсвідомість була геть некерованою і постійно підсувала одну гидоту за іншою. «Справді, гидота якась», – подумав письменник.
Авантюрний детектив йому геть не клеївся. Після надзвичайно яскраво описаного вбивства із цілим букетом загадкових моментів, що мали заінтригувати читача, далі писання пробуксовувало. Оперативники затримали персонажа, що якимось боком був причетний до вбивства, але письменник ще не придумав, що чинити з ним далі. Поки його просто тримали у буцегарні, де той розважався вигадуванням різних трилерів. Чесно кажучи, він робив це талановитіше за самого автора, немовби показував йому язика.
Через це письменник ще більше нервував. На відзнятих кадрах було гарно видно піт, що стікає його чолом. Режисер був задоволений. Це був гарний задум – відзняти фільм про творчі муки. Він, звичайно, не буде касовий, зате потягне на премію у Венеції чи Канні. Актор намагається викладатися по повній, адже йому доводиться грати і письменника, і його персонажів, і персонажів його персонажів. Завдяки останнім у фільмі з’являється дійство, інтрига, з’являється те, без чого кіно неможливе. Режисер нарешті почувався щасливим.
Після відзнятих раніше дурнуватих блокбастерів, де все витягували спецефекти, він нарешті знімав те, що було цікаво йому самому і при цьому повністю розкріпачував власну фантазію. Психолог любив розказувати своїм студентам про оцього вигаданого ним режисера. Образ режисера пронизував увесь його спецкурс по психології творчості. З року в рік психолог наділяв цей образ все новими і новими рисами, змінював його характер, творчі установки, біографію, житейські обставини.
Змінював навіть суспільство, в якому доводилося жити і творити режисерові, не кажучи вже про те, що той постійно знімав якийсь принципово новий фільм. Словом, експериментував з ним, як з гутаперчевою іграшкою, усіляко вигинаючи і надаючи найнеймовірніших поз. Завдяки цьому доводилося щораз говорити про щось інше, і спецкурс не набридав самому викладачеві, як то буває, коли роками читаєш одне і те саме.
Філософ прекрасно знав про цю особливість людської уяви – з часом притуплюватися, пропонувати замість свіжих фантасмагорій якісь шаблони, збиватися замість вільного польоту у наїжджену колію. Зараз він писав про психолога, який спостерігає за самим собою, і робить це професійно – на відміну від простих смертних. Одна його фантазія породжувала іншу, та – третю, четверту.
Вони вибудовувалися у цілі складні ієрархії, множилися до нескінченності, напливали одна на одну і вже годі було збагнути, хто кого вигадує. Здатність свідомості видавати на-гора все нові і нові несподіванки, що вистрибували, неначе чортик із табакерки, бентежила філософа, скільки він себе пам’ятав.
Усе навколо здавалося тільки-но породженням його власного розуму. І порятунку від його суб’єктивного ідеалізму не було ніякого. А проте філософ вперто дряпався все вище і вище у гори, до абстракцій усе вищих порядків, із впертою надією, що десь там, за перевалом, таки є істина. Аж раптом від почув за спиною гавкіт графських псів. Ще нікому не вдавалося утекти від них.
Він пам’ятає пошматовані тіла втікачів, яких переслідувачі приносили назад до замку. І втекти від них можна тільки у власну уяву.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
