|
Чи правда, що в миготінні кандидатів другого-третього ешелонів немає ніякого сенсу? Аж ніяк! Їх активність може відіграти помітну роль для послаблення кризи...
Все. Політичний сезон можна вважати закінченим, якщо ігнорувати натяки, обіцянки і погрози за першої-ліпшої нагоди зігнати парламентаріїв на чергову позачергову сесію. Завіса опустилася в очікуванні наступної п`єси – з вересня почнуть грати «Боротьбу за престол».
Але що дивно: дислокація і диспозиція акторів залишилася практично без змін – такими ж, як і взимку, коли сезон тільки починався. Попри бурхливі події минулих місяців, попри економічну кризу, попри інтриги та контр-інтриги «коаліціади», попри зради перекинчиків, бурхливий піар і анти-піар. І особливо - попри «просунутий креатифф» і різноманітні «брудні технології».
Є в цьому щось від Задзеркалля, де, як відомо, доводиться бігти з усіх ніг, аби тільки залишитися на одному місці. (А коли хочеш потрапити абикуди ще – біжи хоч би вдвічі швидше).
Як півроку, і рік, і півтора роки тому, єдиними реальними претендентами на президентське крісло залишаються двоє: леді прем`єр Юлія Тимошенко і лідер опозиції (або, принаймні, Партії регіонів) Віктор Янукович.
А це означає, що практично нічого не змінилося. Ні від майже містичної – на межі чорнокнижництва - обіцянки Президента Віктора Ющенка щодо власної політичної реінкарнації. Ні від відчайдушної психічної атаки подаючого надії Арсенія Яценюка. Ні від шаманського камлання нового-старого спікера Володимира Литвина, який не втомлюється повторювати, що він твердо упевнений в своїй перемозі і що тільки він і потрібний країні.
Про решту наявних і потенційних «олімпійців» (для яких «головне не перемога, а участь»), як-от Тігіпко, Гриценко чи Богословська – серйозно говорити і зовсім не випадає, хоча мабуть пізніше з`являться ще смішніші кандидати.
Збереження позицій лідерами гонки – не тільки парадокс, а й якась системна загадка. Адже не секрет, що після того, як кожний з них двічі попрем’єрствував, неприйняття цих політиків буквально зашкалює – в тому числі й у тих виборців, які збираються (і, швидше за все, будуть) за них голосувати.
Нині, за півроку до виборів, цю загадку ніяк не пояснити самим лише «ефектом другого туру», коли претендент одержує не тільки «свої» голоси, а й голоси всіх тих виборців, для яких його перемога видається «меншим злом» порівняно з тріумфом конкуруючого кандидата.
Ясність є лише щодо Ющенка. Добре це чи погано, але, схоже, це єдиний український політик, який у сенсі неприйняття може дати будь-яку фору Януковичу і Тимошенко. Справа дійшла до того, що вождь ПР мало не погодився на самогубний альянс з БЮТ – зокрема і тому, що знав – сам факт відчуження Президента від влади буде сприйнятий суспільством «на ура» – і, принаймні з цього боку неприємностей чекати не доводиться. (Неприємності чекали з іншого боку, і Віктору Федоровичу якось змогли це пояснити – на превеликий жаль Юлії Володимирівни).
Проте, здавалося б, у суспільстві повинні зростати очікування і навіть надія на появу нових осіб – так званої «третьої сили». Абсолютно очевидно, що саме на цьому будували (і продовжують будувати) свої плани Яценюк, Литвин, Тігіпко, а ще раніше – Луценко, Кінах та ін.
Якби все було так просто, то задовго до Яценюка в «рейтинговий» відрив пішов би... ну, хоч би Анатолій Гри-ценко – його ще за перебування міністром почали старанно «розкручу-вати», та й у сенсі антуражу Анатолій Степанович виглядає презентабель-нішим за Арсенія Петровича. Знову ж таки, екс-міністр оборони дуже органічно виглядає в камуфляжі (у народі зростають авторитарні настрої, і камуфляж народу подобається).
Але – ніяк. Не виходить. 1,5–2% президентського рейтингу Гриценка – і це за таких аксесуарів, за таких «розкруток», і після стількох років невпинної праці! Я маю на увазі – стількох років, витрачених на «розкрутки», а не багаторічну роботу Анатолія Степановича на посаді міністра, а потім голови парламентського комітету.
Можливо, частково в невдачах «молодого покоління» винен згаданий вже Юрій Луценко. На переломі 2006–2007 років Юрій Віталійович виявився надзвичайно вдалим експлуататором громдського неприйняття протиборчих таборів, їх вождів і самого цього протиборства. У Луценко був імідж «незалежного», та ще й «скривдженого владою». Плюс добре (принаймні, на той час) підвішена мова. І, головне – позиціонування у форматі: «Чума на обидва ваші дома!»
Все це забезпечило лідерові Народної самооборони небачений (до появи «феномена Яценюка») рейтинговий зліт.
Але дуже швидко «Термінатор» поспішно влив Самооборону в Блок НУ–НС – в один з «домів», на які закликав «чуму» і на критиці яких вирощував свій рейтинг. А потім (ще швидше) здав «домовласника» Ющенка новій «домоправительниці» Тимошенко.
Звичайно, цим він повернув собі крісло шефа МВС, але який «облом» для виборців, які повірили були в зміну політичних поколінь і в «третю силу»!
За півроку столичні виборці, які ще навесні 2007 року буквально «фанатіли» від Луценка, прокотали очолений ним альянс на київських виборах 2008-го.
Це, так само як і невдача Гриценка та провал рейтингових ігриськ навколо Яценюка, означає, що з певного часу розмови про «нових людей» суспільством сприймаються погано або навіть викликають ідіосинкразію.
Але ефект Луценка лише посилив дію інших, системніших чинників.
Перш за все, певний консерватизм наших виборців. Точніше, те частково «консервативне», але також і прагматичне відчуття, про яке Гамлет говорить у фіналі свого хрестоматійного монологу і яке «звеляє нам терпіть знегоди наші... кривду гнобителя, вельмож зарозумілість» і т.ін.
Це – той самий страх перед неві-домістю, який примушує «миритися краще із знайомим злом, ніж втечею незнаного прагнути!» З одним серйозним уточненням: на відміну від тієї, що лякала данського принца «невідомості після смерті», наші кандидати – не така велика загадка. Як зазначено у класика: теж мені біном Ньютона!.. Все ж не такі вони й «нові» – Литвин, Гриценко, Тігипко, Богословська і «кіндер» Яценюк.
Кожний з них вже встиг «зафіксуватися», і важко звинувачувати виборців за те, що в їх уяві образи цих політиків сильно розходяться з іміджем сильних, розумних і піднесених «рятівників Вітчизни» – якими бачать себе самі претенденти і якими їх без втоми ліпили у відповідних штабах.
До речі, якщо говорити про образи, що існують в масовій свідомості, треба враховувати також і те, що ніхто з «нового покоління» не сприймається як самостійна і незалежна «творча одиниця». За кожним тягнеться довгий шлейф політичних і бізнесових зв`язків із «старою гвардією» – Кучмою, Ющенком, Тимошенко, Януковичем, а також – Ахметовим, Пінчуком, Фірташем і т.д., і т.п.
Цей аспект важко переоцінити. Достатньо пригадати, як довго Юлія Тимошенко сприймалася виключно в якості... ну, скажімо – креатури Павла Лазаренка, і наскільки сильно це гальмувало її просування.
Нарешті, горезвісний народний «консерватизм» має під собою неабияке підгрунтя досвіду. А саме: спостереження за становленням нинішнього політичного класу: Кравчук – Кучма – «діти Кучми» (Ющенко, Янукович, Тимошенко, Литвин та ін.) – наполеглива генерація «онуків» (Яценюк, Тігіпко, Богословська, Луценко, Шуфрич і т.п.).
Чи можна на тлі цієї «динаміки розвитку» держави, економіки і «еліти» з чистою сумлінням дорікати нашим виборцям за побоювання – «аби не стало ще гірше» – і готовність тому «миритися краще із знайомим злом»?
Інша справа, що проблема не в персоналіях, хоч би які одіозні вони були, а в сформованому механізмі виробництва і самовідтворення «еліти» в цілому. І по-людськи зрозумілий «консерватизм» не тільки заморожує «знайоме зло», а й робить в принципі неможливим вихід із спіралі загальної деградації.
Але, знову ж таки, коли про це намагаються говорити Яценюк або Богословська – їм просто не вірять.
Чи означає сказане, що в миготінні кандидатів другого-третього ешелонів немає зовсім ніякого сенсу? Аж ніяк! Їх активність може зіграти вельми помітну роль. Перш за все, для послаблення згубних наслідків економічної кризи.
І самі кандидати, і їх спонсори витрачатимуть гроші. Звісно, значно менше, ніж потрібно для порятунку економіки. Але й це все-таки набагато краще, ніж нинішня ситуація, коли багатомільярдні накопичення безцільно припадають пилом і тупо знецінюються в далеких офшорах.
Адже ніхто не думає серйозно, що якщо ці кошти не будуть використані як паливо виборчої кампанії, – то тоді вони будуть вкладені в «реальний сектор», в реорганізацію виробництв тощо? Ні, настільки наївних, щоб вірити в мудрість і патріотизм політиків і олігархів, вже практично не залишилося.
Тепер вони частково повернуться до країни. Звісно, не можна очікувати, що «сектор виборчої кампанії» зможе витягнути економіку – але хоч якимсь «буфером» він стане. І це значно краще, ніж нічого.
Інше питання – навіщо ж політики і їх спонсори витрачатимуться на свідомо безнадійну справу?
Ну, по-перше, деякі – або дуже нахабні, або некритично довірливі до особливо нахабних штабістів – можуть зовсім і не вважати свою справу безнадійною.
По-друге, «олімпійці» можуть сподіватися, надмухавши (а-ля Яценюк) бульбашки своїх рейтингів, вигідно «продати» передвиборну «здачу» і заяву про підтримку якогось фаворита в обмін на посади і майбутні преференції.
Звичайно, такі угоди про подальшу підтримку і післяпереможну роздачу «пряників» потім (після перемоги) рідко виконуються. Це тільки Віктора Ющенка вдалося (двічі!) «розкрутити» на виконання передвиборних домовленостей і таки висунути Тимошенко в прем`єри. Та й то, зазначте, після тривалих домовленостей, інтриг, закликів до совісті і до єдності «помаранчевої команди».
Юлія Володимирівна і Віктор Федорович в цьому сенсі – не романтики. Тобто зовсім не романтики.
Але все визначатиметься обставинами. Скажімо, коли перед достроковими виборами 2007 року Тимошенко домовлялася з Луценком, то вона, можливо, зовсім і не збиралася насправді віддавати йому МВС. Проте суто прагматично склалося так, що виконати обіцяне виявилося вигіднішим, – і Юрій Віталійович повернувся в міністерство.
У будь-якому разі, які б «розбірки» не чекали переможців і «заявників підтримки», на нинішньому етапі фаворити будуть дуже серйозно розглядати відповідні пропозиції. Не стільки тому, що сильно повірять в дуті показники «олімпійців», стільки тому, що підтримка липових «рейтингоносців» завжди використовувалася як алібі при маніпуляціях з підрахунками результатів народного волевиявлення.
Маніпулювати цього разу збираються всі, хто тільки матиме таку можливість. Тому на послуги «олімпійців» буде і попит, і навіть конкуренція. До січня 2010 року це буде найбільш ринковий і найбільш «працюючий» сектор нашої економіки.
Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН
| 
