Серце...
Минулої суботи одному зі старійшин журналістського цеху Закарпаття Ігореві Гавриліву виповнилося 65 років. Його дата народження - за кілька днів до Дня незалежності, заради утвердження якої він працював і працює. Але ювілей він зустрічає у лікарні, куди потрапив з обширним інфарктом.
Сталося то на тлі гучного політичного скандалу, котрий вже два тижні трусить Закарпаттям і цілою Україною, хоч сердечні проблеми, мабуть, накопичувалися роками. Напередодні підписав до друку черговий номер газети і заяву до правоохоронних органів з приводу погроз на свою адресу.
Коли з телеекрана демонструють твою газету і обіцяють розібратися з журналістами за допомогою пістолета, приємного у тому мало. Він сказав колегам, що боїться не за себе, а за родину, особливо онуків. Навіщо взагалі всеукраїнський канал випустив таку погрозу в ефір? Навіть у пору літнього міжчасів’я гонитва за смаженим повинна мати якісь обмеження. І це виборчі перегони ще офіційно не почалися.
Але журналістська етика у нас все більше перетворюється на пустий звук. Всупереч поширеному серед медійників (особливо серед наймолодшого покоління) цинізму і моральному релятивізму Ігор Якимович надто багато бере близько до серця. Його матеріали – це спроби відшукати якісь етичні критерії у тому театрі абсурду, що зветься українською політикою. Театрі дуже жорстокому, який буквально щодня нищить когось із своїх акторів.
Політична публіцистика зародилася ще в кам’яному віці, коли якийсь із троглодитів замість того, щоб проломити голову своєму недругові, просто висміяв його. Це був крок від дикунства до цивілізації. Зараз же багато хто хоче повернути нас назад. Сміх вважається одним з найзагадковіших феноменів людської психіки.
Як і чому він з’явився в процесі еволюції? Можливо, саме для того, щоб перевести агресію у максимально м’яку форму чи взагалі зняти її. Людина з почуттям гумору значно безпечніша за неусміхнену. Зате наражає себе на різні неприємності. Колись у бразильській корчмі зародилася сентенція «Не стріляйте в піаніста, бо він грає, як уміє». Журналіст теж пише так, як диктує йому серце.
У першій половині життя Ігор Якимович працює у газотранспортній сфері, причетний до становлення Руху на Закарпатті, потім очолює ряд газетних проектів. Газети ті доволі різні, але всі з чітким національним забарвленням, сповнені тривоги за долю української державності, котра стільки вже разів зазнавала поразки. Останніми місяцями він постійно говорив про це. Коли вранці заходиш до його редакції, незмінно застаєш його за Інтернетом, хоча тяжко уявити більш ядуче і шкідливе для душі середовище.
А ще – зворотний зв’язок з читачами, які шлють далеко не тільки компліменти. Політичну газету важко робити збалансованою – особливо партійну. Тому редактор намагався розбавляти численні критичні матеріали різноманітним позитивом – культурологією, фестивальною хронікою, нарисами про гарних людей. Вважав, що у газеті мають фігурувати різні підходи. «Сергію, ти часто інтерпретуєш події зовсім інакше, ніж я, але хай буде – читачеві є з чого вибирати».
Для цього редактора і водночас активно пишучого журналіста характерна глибинна віра у людину, її краще начало. Це начало він намагається шукати навіть там, де його, вочевидь, немає. Можна мовчки спостерігати, як безлад і жлобство набирають сили, але така позиція холоднокровного обсерватора не для нього. Ми часто і самі не віримо, що можемо змінити щось на краще, але все одно продовжуємо займатися нібито безнадійною справою. Серед журналістів, як і серед всіх інших професій, є люди хороші і різні.
Ігор Якимович відзначається дуже позитивною аурою. А такі люди – у групі ризику. Навіть якщо за плечима великий житейський досвід, відстоювання своєї правоти у судах, рубання правди-матки в очі опонентам тощо. Виявляється, імунітету у серця так і не виникає. Навіть якщо щодня обертаєшся у світі провокацій, ненависті, інтриг.
Навіть якщо намагаєшся бодай трохи облагородити цей божевільний політикум. Життя і здоров’я журналіста – шагренева шкіра: чим більше себе реалізуєш, тим більше вона стискається. Нехай би публіка і колеги пам’ятали про це не тільки 6 червня.
Шануймося, бо здоров’я таке крихке…
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
| 
