Відвідування такої установи, як державний обласний архів, зазвичай продиктоване певною життєвою або професійною необхідністю. Тому громадяни здебільшого мають не зовсім, так би мовити, повне уявлення про те, що ж насправді зберігається за міцними архівними дверима.
Вирушаючи на зустріч з директором цієї установи у Закарпатській області Михайлом Місюком, я, відверто зізнаюся, як і більшість, також лише поверхово орієнтувалася у деяких питаннях, пов’язаних з роботою державних працівників архівних установ. Зрештою, аби глибоко і докладно ознайомитися з їхньою діяльністю, знадобиться чимало часу. Тому зупинимося тільки на тих моментах, котрі, на нашу думку, могли б бути цікавими широкому загалу.
- Михайле Дмитровичу, які види документів зберігаються в державному архіві нашої області?
- Перш ніж відповісти на це запитання, варто, мабуть, зауважити, що архіви поділяються на відомчі та державні. Наша установа є фактично останньою інстанцією, де будь-яка документація, що становить певну цінність, зберігається на тривалий термін (від року до десяти літ) або ж на постійно.
Щодо видів документів, то вони є різними. Починаючи від справ про роботу багатьох закладів, організацій, установ, а також підприємств, і закінчуючи історичними джерелами, пов’язаними з життям краю та його жителями в ті чи інші періоди.
Державний архів Закарпатської області має філію в Берегові. Берегівська філія становить певний професійний інтерес для тих, хто цікавиться історією нашої області, адже там зберігаються документи ще з дорадянського періоду. До речі, найдавніший з них датується 1391 роком. А в обласному центрі міститься документація, починаючи з радянського часу до нині.
Є в нашому архіві й кілька унікальних експонатів. Це в основному грамоти ХV –ХVІ століть, якими нагороджували представники тогочасної влади закарпатські міста, зокрема Мукачево та Ужгород. Ще деякі документи мають пройти відповідну процедуру оцінювання експертно-перевірною комісією, щоб також бути визнаними як унікальні.
- Коли мова заходить про архіви, чомусь обов’язково в уяві постають великі сховища, заповнені стелажами, де на полицях у сірих коробках знаходяться папки з написом «Цілком таємно». Чи містяться досі такі справи з грифом «секретно» в очолюваній вами установі?
- Так, звичайно. Правда, вони становлять всього лиш три відсотки. Переважно засекреченими були документи про репресованих громадян, засуджених у радянські часи, такі, що стосувалися духовенства, та деякі інші. Загалом це справи, котрі надходили з відомчих архівів контролюючих органів, зокрема тодішнього КДБ. Більшу частину такої документації нинішня служба, що її успадкувала, а це СБУ, вже розсекретила і передала нам.
Цих три відсотки також поступово намагаємося позбавити статусу таємності. Тепер громадяни отримали доступ до забороненої раніше інформації і мають можливість звертатися у нашу установу, аби отримати відомості про долю родичів чи близьких, які в силу історичних обставин потрапили у жаливі жорна радянської репресивної машини.
- Хто має право звернутися до вашої установи і який існує порядок звернення?
- Таке право надається будь-якому громадянину як нашої, так і зарубіжної держави. Адже Закарпаття перебувало у складі різних країн: Чехословаччини, Австро-Угорщини і Радянського Союзу. Тому чимало вихідців з нашого краю тепер мають не лише українське громадянство, дехто свого часу виїхав за межі області у пошуках заробітку і залишився на чужині. Буває, що таким людям потрібна довідка про освіту чи трудовий стаж.
Отож згідно з визначеним чинним законодавством порядком кожен може прийти на особистий прийом до працівників нашої установи або подати звернення у письмовому вигляді. Усі звернення обов’язково розглядаються. Далі заявники або ж отримують необхідну довідку, або оформляють абонемент для роботи у читальному залі з потрібними архівними джерелами.
- З якими питаннями люди найчастіше звертаються до вас?
- Останнім часом побільшало звернень, що стосуються актових записів з метричних та церковних книг. У кожного, правда, на це свої причини: хтось прагне відновити втрачені родинні зв’язки, інші з’ясовують своє походження, декого цікавлять певні меркантильні моменти, пов’язані з встановленням громадянства. Правда, це вже особиста справа кожного, і нас, працівників архіву, це не цікавить. Ми повинні якісно та вчасно надати людям потрібну довідку.
Багато громадян також приходить до нас, аби отримати документальне підтвердження свого стажу роботи та заробітної плати. Як відомо, у пострадянський період значна частина установ обласного підпорядкування була ліквідована, а людям для оформлення пенсії потрібні усі дані стосовного їхньої трудової діяльності. Є випадки звернення щодо рішень міських і районних органів влади про виділення земельних ділянок під будівництво.
Свого часу громадяни не встигли чи не мали можливості оформити потрібну документацію, а тепер ось хочуть узаконити своє право власності. Тому звертаються, аби з’ясувати, коли саме була виділена їм ця земельна ділянка. Декого цікавить майновий стан родичів у дорадянські часи. Звісно, коли у діда чи в прабабки були маєтки ще за «чехів» або «мадярів», а потім прийшла радянська влада і передала це майно у фонд держави, то повернути його вже не вдасться.
- Чи проводите якісь заходи, щоб поінформувати громадськість краю про свою роботу?
- Як і кожна державна установа, ми маємо розроблений спеціальний план заходів. Це в першу чергу, виїзні засідання, що проводяться раз в квартал, особисті прийоми громадян краю, виступи у засобах масової інформації, влаштування тематичних виставок архівних документів, «круглих столів» тощо. Не хочу хвалитися чи нарікати, але архівним працівникам і без цього вистачає роботи. Буває, що за день ніколи, як кажуть, вгору глянути.
Тільки за І квартал цього року в державний архів області звернулося близько трьох тисяч громадян. Це колосальна робота, кожне звернення треба розглянути, вивчити, інколи перекласти з латині, угорської чи чеської мови, опрацювати і дати відповідь. А ще ми співпрацюємо з офіційними представниками із зарубіжних країн. Ось, наприклад, підготували з угорцями спільний проект в електронному варіанті про історію Австро-Угорщини.
У нашому архіві міститься документація з різних історичних періодів та різних країн: Чехословаччини, Румунії, Польщі, Австрії, Угорщини, Німеччини. Тому до нас приїжджають тамтешні науковці чи викладачі навчальних закладів, маючи намір провести дослідження чи вивчити деякі справи минулих часів. Окрім цього, тут щороку проходять практику студенти історичного факультету, вишукують потрібну інформацію для своїх наукових робіт аспіранти. Словом, документами державного архіву цікавиться той, у кого виникла нагальна потреба сюди звернутися, і ті, хто хоче працювати з першоджерелами.
- Ви говорили про те, що влаштовуєте виставки…
- Справді, це один з аспектів нашої роботи. Переважно темами виставкових робіт слугують події, що актуальні для нашого краю. Так, ми проводили виставку за підтримки православної Єпархії до 100-річчя єпископа Проніна, потім до 73-ої річниці від дня народження Августина Волошина. Є деякі виставки, як скажімо, про діяльність УПА, організовані нашими колегами з інших регіонів або з Києва. Протягом одного року працівники архіву організовують та проводяться близько 40 виставок архівних документів.
- Яким чином той чи інший документ стає архівним матеріалом?
- Не кожен документ може потрапити до державного архіву. Він повинен становити певну цінність. Інакше будь-хто захотів би і здавав нам різні документи. Засідає спеціальна експертно-перевірна комісія, котра здійснює науково-методичне та організаційне забезпечення експертизи цінності документів, приймає рішення про схвалення описів справ постійного зберігання, погодження номенклатур, відповідних інструкцій та актів.
Простіше кажучи, тільки після вердикту цієї комісії та чи інша документація стає архівною. До речі, деякі місцеві наукові дослідники останнім часом практикують формувати особисті архівні фонди, прагнучи таким чином залишити землякам про себе гарний спомин.
Це наше своєрідне нововведення. Загалом архівна «кухня» — досить складна справа, тут треба «варитися» не один рік. А головне потрібно запам’ятати: архівні документи – це одна правда, без художнього вимислу, і ми не в змозі нічого змінити.
Ольга СТЕФАНЕЦЬ для газети "НЕДІЛЯ”
|
