Сивочолий ветеран національної журналістики – дивовижний фанат газетярської справи у прямому смислі слова. У переддень свого ювілею Іван Костевич згадує про газетярські будні, про добрих колег по творчому «цеху», як жилося-писалося, «мучилося-творилося», як склалася особиста сімейна доля, а також про неймовірні путі-дороги на Північний полюс, справжній патріотизм, безкорисливу любов до матері-України.
«У МОЇХ ЖИЛАХ —СІЧОВИЦЬКА КРОВ»
– Іване Андрійовичу, де ваша вітцизнина?
– Село Терново на Тячівщині, що розкинулося на березі норовливої Тересви, де споконвіку мешкає багатодітна й напрочуд дружна родина Костевичів. Ненька Василина народила мене за 6 років по закінченні Другої світової війни холодної сльотавої листопадової днини. Дитинство було неймовірно важке: постійно не вистачало навіть сухого окрайця хліба, не те, щоб зодягнути дітей у новенькі «гатьки» й топаночки. Вітцівська солом’яна хатина мала одненькі двері і два віконечка, більше схожі на округлі бербеничні денцятка. Я назавше затямкував, як мої сестрички і братик раділи, коли у віконечка з-за сусідньої гори Грушки зрідка й скупо закрадалося тепле ясне сонечко. У маленьких темних сінях та зрубі стояла дерев’яна діжка з капустою та всяке причандалля. У маленькій кімнатці на гострому гаку дубової геренди висіла округла лампадка, підсліпувате світло якої ніколи не згасало та наводило на дітлахів загадковий страх…
Майже щоднини я бігав до греко-католицької церкви до діда-дяка Юрія, котрий, здавалося, мов закляклий, молився за Божим вівтарем й ревно читав на утренях, вечірнях, у свята біблійні псалми. Тільки коли підріс, то дізнався, що дід Юрій був січовим стрільцем у загоні кошового Михайла Козичаря і тільки дивом не загинув 15 березня 1939 року на Красному полі.
Все життя я пишався тим, що в рідну хату-солом’янку постійно навідувалися мудрі челядники, вели розумні бесіди про те, як громаді живеться важко, скільки загинуло на фронтах безневинних земляків. Тільки з плином часу довідався від матері про те, що в церковному підземеллі дід Юрій допомагав переховувати від вірної смерті десятки січовиків з Тересвянської долини, котрих нещадно переслідували мадярські гонведи-пір’яники. Дід Юрій зумів врятувати життя 50 єврейським родинам, які тоді мешкали у Тернові. Для них була одна пряма дорога – у крематорій Дахау чи Бухенвальду. Мабуть, за добре й чуйне серце, щиру душу Господь обдарував мого діда Юрія, який дожив до 105-літнього віку.
У 18 років мама стала делегатом Першого з’їзду Народних Комітетів, який возз’єднав Закарпаття з Україною 26 листопада 1944 року. Її особистий мандат зберігається з жовто-блакитними стрічками, які тоді заплітала у свої русяві косички, в Тернівському історико-краєзнавчому музеї. А нянько Андрій – самобутній скрипаль. З троїстим музичним гуртом «Тернівчани» за своє життя зіграв аж 6 тисяч весіль, хрестин, вечорниць, колядницьких віншувань, проводів у військо. Ми свято зберігаємо найдорожчу реліквію – творчу відзнаку «Народний музикант Закарпаття», якої нянько був удостоєний 1967 року на Міжнародному фестивалі в Ужгороді.
Найбільше горджуся, що у моїх жилах тече гаряча костевичівська січовицька кров.
– Коли прилучилися до пера?
– Донині згадую ту квітневу днину 1963 року, коли листоноша приніс додому районну «Дружбу», де на четвертій сторінці було видрукувано мою інформацію про сільських помічників-тимурівців, які допомагали по господарству стареньким. Вже півстоліття ревно зберігаю «Кобзар» Тараса Шевченка, подарований мені, як юному сількору-п’ятикласнику, за активну підготовку матеріалів для районної газети. Потім друкувався в «Закарпатській правді», «Молоді Закарпаття». З рук редактора Вадима Дружиніна одержав цінний подарунок – фотоапарат «ФЕД-3».
Після закінчення Тересвянської десятирічки редактор «Дружби» Григорій Міщенко запросив мене працювати у газеті. Тут пройшов усі щаблі і віддав «Дружбі» рівно 12 років. Донині добрим словом згадую тодішніх моїх колег по перу – Йосипа Мелеша, Ганну Данилюк, Віктора Дрогальчука, Тиберія Перця, Марту Дубровку, покійних Михайла Стана, Федора Шимона, Івана Бедея, Михайла Тимшу, Юрка Павлишинця, Дмитра Леспуха, Марію та Петра Брацюнів. 25 газетярських років «Дружбі» також віддав мій рідний старший брат Михайло, який працював відповідальним секретарем і загадково загинув 1987 року в автокатастрофі. Донині залишається не розкритим злочином його вбивство. З того часу минуло вже 24 роки, а винуватця аварії донині ніхто не знає.
У ті нелегкі часи я вирішив поїхати в Москву на будівництво олімпійських об’єктів. Молодь з усього Союзу жила в необлаштованих гуртожитках і вагончиках. Вечорами, а то й білим днем на спорткомплексах Крилатського, Медведково, Новогіреєво, Строгіно та Лужники було страшно вийти з дому: молодь займалася відвертими грабежами, розбоями, пиятикою, крала, бо «не було за що купити буханець хліба». Такими «впевненими темпами» «белокаменная» і зустріла Олімпійські ігри-80. Московські менти «хапали всіх і вся», хто потрапив «під гарячу руку», шили справи «без суду й слідства». Саме в Москві я познайомився з Олександром Солженіциним, Володимиром Висоцьким, Валерією Новодворською, Миколою Філоненком-Муратовим, на непримітній квартирі якого постійно збиралися і зустрічалися дисиденти-націоналісти та угеесівці. Мені вдалося якимось чином сфотографувати похорон Володимира Висоцького на Таганці і поховання на Ваганьковському кладовищі.
НА ПІВНІЧНОМУ ПОЛЮСІ
– Ви член УГС, член НРУ, член Національної Спілки журналістів України з початку їх заснування…
– Після завершення Московської Олімпіади недремне енкаведистське око мене все-таки «вирахувало»: довелося безневинно відбухати 910 днів і ночей у холодній камері-одиночці Бутирської тюрми. Після «дострокового» звільнення мене було відправлено на «виправні роботи» аж у далеке Заполяр’я, в місто Салехард, де працював на лісопилці постійно у нічні зміни при 50-градусних морозах. Потім «потеплішало» на серці від горбачовської «відлиги-перебудови», а ямалські сибіряки-газетярі «прибрали» мене до рук; я знову почав працювати в тамтешній окружній газеті «Вестник Заполярья». Писав і фотографував репортажі про оленеводів білосніжної тундри, добувників граніту на Північному Уралі, риболовів Карського моря та Льодовитого океану.
Стає моторошно від спогадів, скільки українських співвітчизників полягло невинною смертю від страшної сталінсько-комуняцької м’ясорубки: у вічній мерзлоті дотепер валяються надмогильні хрести із такими знайомими прізвищами: Науменко, Омельченко, Васильченко, Довбня, Кузьма, Петрашко. Бо що хотіли, те «творили» комуняцькі мракобіси над чесним людом. І збиткуються донині, бо мало що змінилося на краще у владних верхах за 20 років української незалежності. Всяка нова влада звикла «газдувати» за старою звичкою – абияк. Це веде державу у прямісіньку прірву.
– Ви тричі підкорили Північний полюс, побувавши на «Полярній станції-24»…
– Я з неймовірними зусиллями переконав керівника Високоширотної радянської експедиції Дмитра Шпаро в тому, що фізично готовий подолати полярну дорогу і зафотографувати всі цікаві епізоди. За 85 днів і ночей група пройшла більше1500 км, залишивши позаду широку снігову пустелю – острови Нової Землі, Діксон, Шпіцберген. На «Полярній станції-24» в капсулі залишив своє ім’я для прийдешніх потомків-мандрівників із добрими побажаннями. У 1990–91 роках ще двічі побував на Північному полюсі разом з американськими та канадськими мандрівниками, за що нагороджений орденом «Почесний полярник Далекої Півночі». Що цікаво: собачі упряжки ніколи не доходять до зазначеного маршруту. Цьому заважає велике переохолодження. Тому собак убивають, відтак м’ясо печуть на спеціальному примусі, змочуючи в ароматних спеціях.
На все життя запам’ятаю неймовірний підземний ядерний вибух на Новій Землі 1991 року: тоді увесь світ палахкотів пекельним вогнем. «Гриб» було видно за 600 км від епіцентру вибуху. На островах Таймирі та Ямалі будівлі розлетілися вдрузки. Тоді на Півночі загинуло 2 тисячі людей. У кінці 1991 року я попрощався із журналістами «Вестника Заполярья» і назавше поїхав в Україну до своєї родини.
Тільки у 45 років обзавівся сім’єю: вірна дружина Леся народила мені чотирьох сонечок-донечок, які ростуть нам на радість та втіху.
Довелося працювати редактором газети «Студентський меридіан» Кам’янець-Подільського педагогічного університету ім.І.Огієнка. Відтак трудився у «Молоді Закарпаття», «Карпатському голосі», «Срібній Землі», «Старому Замку» та інших газетах. Тепер я – фанатичний фестівець. Уже опублікував на сторінках газети 1500 різножанрових кореспонденцій, репортажів, фотосвітлин із Тячівщини. Я впевнений, що часопис прогресуватиме, приваблюватиме до себе насамперед чесну, порядну, національно свідому читацьку аудиторію, виводитиме на чисту воду хапуг, ворогів української державності.
Я ніколи не забуду мудре і щире побажання Шевченківського лауреата, народного літератора Петра Скунця, який при зустрічі зі мною на проспекті Свободи в Ужгороді написав на клаптику паперу таке:
Газетярю Костевичу Івану. –
Не піддавайся жодному обману.
Відновимо, хто має Божий дар,
Ім’я давно продажне: газетяр!
Отож живи, Іване, і пиши,
Отож пиши, Іване, й не гріши!
Що не кажи, мітко мовив славетний закарпатський метр літературного слова.
– Що найбільше запам’яталося в житті?
– Теплі стосунки і незабутні зустрічі з В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, братами Горинями, Сергієм Набокою, Юрієм Шухевичем, Степаном Хмарою, Іриною Калинець, Олесем Шевченком, Ярославом Кендзьором. Я брав активну участь у живому «Ланцюгу єднання» 21 січня 1990 року від Львова до самого Києва. Назавжди запам’яталися урочисті збори ветеранів-націоналістів, присвячені 20-літтю створення Української Гельсінської Спілки (14 серпня 2008 року в Українському домі в Києві), інтерв’ю з дружиною В.Чорновола Атеною Пашко.
БУТИ ЛІТОПИСЦЕМ – НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ
– Чому не вступаєте до Спілки письменників України?
– «Місцеві» клерки не пускають. В обласній письменницькій організації причину мотивують тим, що у мене видрукувана тільки єдина поетична збірка. Але я також упорядкував три художньо-документальні повісті та написав 5 літературно-історичних монографій. Хоча в моєму творчому «загашнику» роками лежить щонайменше 5 поетичних збірок, 10 повістей, збірник новел, книга гумору і сатири, а на їхнє видрукування, як завше, немає коштів. А владі та спонсорам нині не до книжок. Усі думають тільки про себе. Але сподіваюся – завжди так не буде.
– Як досвідченому ветерану пера, що хочеться сказати початкуючим газетярам?
– Насамперед, творити і писати чесно, неупереджено, правдиво. Дорожити високим журналістським йменням. Ніколи не піддаватися на всілякі оманливі лестощі і провокації, бути непідкупним. Покладатися в усьому і завжди тільки на свій розум, інтуїцію, світогляд і завжди бути у душі щирим українцем. Отоді неодмінно все у всіх вийде файно. А ще: ані дня не залишатися без написаного газетного рядка!
– Шановний Іване Андрійовичу, колеги по перу, патріоти Карпатського краю, соратники й однодумці у день вашого світлого й поважного 60-літнього ювілею від усього серця зичать вам щасливого сімейного життя, радісного довголіття, аби все задумане на творчих життєвих перевалах неодмінно збулося. Многая-благая вам літа!
З ювіляром розмовляв Михайло Носа, поет, письменник, Тячів
|
