Оркестр
Cергій Степа вже багато років викладає фізику у гімназії одного з угорських містечок. Тим часом в Ужгороді виходить вже третя книжка його прози.
Цього разу – химерна повість «Велосипедний оркестр». Це осмислення того сюрреалістичного суспільства, в якому ми жили років двадцять тому. Щодня на околиці міста збирається кількадесят музикантів, що приїздять туди на велосипедах. Вони кладуть на музику (імпровізують) вірші, написані Поетом попередньої ночі. Ті вірші, що пройшли випробування музикою (це фактично така цензура), потрапляють до збірки.
Та ще складніші внутрішні взаємини між митцями. Вони живуть не стільки із музики, за яку отримують тільки талони на триразове харчування у дешевій їдальні, як з рапортів одне на одного, за які дістають грубі гроші у компетентному відомстві. Памфлет про радянську творчу інтелігенцію – дуже саркастичний, із сотнями добре пізнаваних деталей. Втім, чи тільки про давно минулі часи? Адже відтоді абсурду у нашому житті аж ніяк не зменшилося, він просто став іншим, значно складнішим і витонченим.
Описана у книжці доба ще виглядає доволі нормальною і раціоналістичною порівняно із тим, що діється навколо зараз. Тоді, принаймні, головний герой зміг вивчитися на класного баяніста і без особливих зусиль (у книжці взагалі – з жорсткого похмілля) найти собі роботу, житло і заробіток. Ще згодом – обзавестися купою друзів-студентів, перейняти від них чимало знань і звабити собі аж двох подружок. До оркестру він, щоправда, не вписався, хоч і писав на колег так, що аж гай шумів.
Але він на відміну від них мав талант, тож вибивався зі злагодженого колективу. Врешті-решт диригент сам попросив його піти. Диригент – то взагалі окрема ідіотська історія, не кажучи вже про поета (за рапорти на них і платили більше, ніж за інших). Хлопець, звичайно, не йде, бо хто ж сам піде від таких легких грошей! Або ж від гарантованих мільйонних тиражів твоїх книжок, від гастролей по всьому Союзу, а то й за кордон? Від вигідних замовлень малювати портрети вождів чи панно «Слава праці»? Ну і так далі.
Але нічого не буває вічного. Велосипед врешті-решт зникає, а без нього потрапити у потрібне місце виявляється неможливим. Навіть коли герой відбирає велосипеда в одного з колег і на ньому потрапляє куди треба, виявляється, що там зовсім інший оркестр, де його ніхто не знає. На місці компетентної контори – якийсь невинний офіс. У гуртожитку, де прожито півроку, хлопця теж не впізнають.
Словом, все як у нашій реальності після 1991 р. Зникає і сам баян. Так про радянське і пострадянське мистецтво Закарпаття ще ніхто не стьобався. Ну хіба що А.Любка: «Що таке Спілка письменників? Це обов’язково передплати газету “Літературна Україна”, згадати про добрі радянські часи, про безплатні квартири, відпустити козацькі вуса, раз на рік писати статтю про духовну деградацію нації».
Заради чого написано «Велосипедний оркестр»? Мабуть, заради належного прощання з нашим минулим. Від того минулого хтось тікав до Угорщини, хтось – у внутрішню еміграцію на дно склянки, хтось не може вирватися по сьогодні. У молоді воно сидить в генах. Звільнитися можна тільки висміявши, що Степа і робить. Не знати, чи помогло йому, але на читача діє позитивно, бо кожна сторінка просто переповнена дотепами, цілющою іронією і рятівним гумором.
Книжка є веселим посібником із психології тоталітарного і посттоталітарного мистецтва, а її герой – таким собі бравим вояком Швейком, що скинув з себе форму, начепив баян, але в душі лишився тим же неприкаяним хлопом-життєлюбом, здатним вижити будь-де і будь з ким. Навіть його цілковита аморальність не відштовхує, він просто нагадує якусь породисту тварину, котра і гадки не має, що таке мораль та інші високі матерії. Її завдання – будь-що вижити у несприятливому середовищі.
Завдання персонажа – таке ж саме. Так і виходить помісна оповідь про наших митців. Дисидентів серед них було лишень одиниці. Як і відвертих служб режиму. Більшість просто плило за течією, прийнявши правила гри і ні про що більше не задумуючись. Багато продовжує плисти і далі – навіть втративши баян. Тому велосипедний оркестр продовжує грати. Змінюються тільки мелодії, та не суть. «Чертовски своевременная книга», – сказав би Ленін. І наказав би розстріляти автора.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
