Рік-Мінотавр
Нинішня фінансова скрута – не час для прохідних мистецьких акцій. Тому гастролі зриваються, книжки виходять непоміченими. Тільки художники вперто продовжують запрошувати на вернісажі. Їхня якість значно покращилася, бо витрачатися на щось посереднє суто для ювілейної галочки таки немає сенсу.
Чергова виставка Наталії Сіми-Павлишин ніби і неювілейна, хоча її назва «Рік бика» таки відсилає до хронологічних розрахунків. Представлена графіка останнього року, який скоро корова язиком злиже. Рік-Мінотавр, який поламав багато планів і репутацій. Тезей зміг здолати Мінотавра за допомогою нитки Аріадни, яка не дала заблукати у лабіринті. Саме такий рятівний клубок оптимізму і світлого погляду на світ і простягає нам Наталка.
Вона давно шукала адекватні собі засоби вираження. Наразі знайшла себе у пастелі. Якщо для багатьох пастель – це щось дуже м’яке, розслаблене, біле і пухнасте, то для Сіми - це, навпаки, концентрат енергії, згусток кольору, вибух емоцій. Є поети і художники напівтонів, натяків, якихось ледь вловимих настроїв чи навіть їхніх тіней.
Тут же зовсім інше. Наталка нагадує дівчинку, яка вже бавиться не з ляльками, а з колегами, мистецтвознавцями, поціновувачами і покупцями картин. А найбільше – із місцевою богемою. Демонструє нам нас же самих, причому не якісь чергові компліменти, а нашу внутрішню енергетику – у когось ослаблену, у когось агресивну, у когось – зіщулену стиснутою пружиною.
Портрет живе завдяки очам. Ну ще інколи завдяки кистям рук. Все інше – це декор, теж важливий, але допоміжний, котрий грає на очі і руки, підкреслює їх.
Коли розглядаєш ці портрети, дивуєшся, як художниця передала очі. Вони живуть самі по собі. Зазвичай у співбесідника очі довго розглядати не будеш. Тут же вони живуть самі по собі, причому готові дивитися на тебе, скільки завгодно тобі самому. Очі доволі безсоромні, у когось все одно повиті пеленою, але в більшості таки беззахисні через оту неможливість відвести намальований погляд.
Тут уся людська душа як на долоні. Коли погоджуєшся позувати, про це не думаєш, а потім вже пізно. Тому позірно жорсткі люди постають значно м’якішими, ніж здавалися. У рисах багатьох проглядаються наші тваринні предки.
Себе саму Сіма любила зображати з тілом кішок різних мастей. Та й два цьогорічні автопортрети – типові зачаєні пантери, зелена і червона. Одна світлофорить: «Уперед!» Друга зупиняє: «Стоп!» Мисткиня любить гіпертрофовані форми: видовжені тулуби, гутаперчеві хребти, найнесподіваніші пози, особливо повороти голів. Руки же традиційно іконописні, із свідомо звуженими і подовженими пальцями. Як правило, дуже нервові, особливо якщо очі спокійні.
Є портрети, відриті назустріч глядачеві, а є занурені у самих себе, зі стиснутими губами, схованими руками. Хтось розкривається перед художницею більше, хтось так і лишається для неї загадкою. Мабуть, із натурником чи натурницею треба не один пуд солі з’їсти. Ну і належно запити ту сіль. Гадають, що найперші людські зображення - глиняні фігурки жінок – виникли ще у кам’яному віці як засоби магії, символи плодючості тощо.
Дані же портрети теж цілком магічні. Наталка забирає від візаві всю енергетику, консервує її на полотні чи картоні і дарує портрет зображуваному, аби той вступав у резонанс із власною натурою, саморозігрівався, як вдало зібрана електрична схема. І при цьому ще й випромінював світло на інших. Розумієш, чому деякі релігії забороняють портрети – справа дуже чаклунська, межує з маніпулюванням чужою психікою.
Тим більше, що портрети Сіми підкреслено не парадні (для паспорта не підійдуть), а більше нагадують судові замальовки. Часто на суд не пускають фотографів, щоб не заважали своїм клацанням. Тоді газети посилали на гучні процеси рисувальників.
Займався цим навіть А.Ерделі. Щось таке і в Сіми. Всі ми під її рентгеном. Особливо у цих, бо у пастелі як на постелі: захоплені зненацька, без макіяжу чи чергової посмішки, без розумного вигляду обличчя і награних емоцій. Рік бика – він такий: вміє не тільки мукати, а й пронизливо заглядати у душу, піддівати усякого своїми рогами.
Він минає, але прощатися ще рано, бо у копитних тварин найстрашніше позаду – ратиці.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
