Український Талейран
В Україні вже все підпорядковано ритмам президентської кампанії. Тому випадкових подій і рішень (наприклад, нав’язаних просто шкурними інтересами якогось олігарха) вже не буде. В цьому плані заміщення посади міністра закордонних справ Петром Порошенком дуже показове.
Це один з доказів того, що формальна парламентсько-урядова коаліція бодай інколи все ж існує. Петро Порошенко – прагматик аж до цинізму, який не має сентиментів ні до Заходу, ні до Сходу, але водночас і не дратує ні тих, ні тих. Цим він принципово різниться від свого попередника В.Огризка. українська дипломатія мусить перетворюватися із конфронтаційної на одному векторі і лизоблюдської на іншому, на більш збалансовану і взагалі собі на умі.
Треба розуміти, що дане призначення є певним елементом торгів, які зараз ведуться у парламенті, поступкою з боку опозиції. Водночас воно є ще й проявом компромісу між Ю.Тимошенко і В.Ющенком, адже саме останній подає на затвердження кандидатуру міністра закордонних справ. Тільки за таких умов стало можливим прийняття резонансного закону про підвищення соціальних стандартів не тільки у першому читанні, що зроблено минулого тижня, а й у другому, що очікується цього тижня. Чому ж для Ю.Тимошенко виявилося важливим мати на даній посаді саме таку людину, як П.Порошенко?
Це, безперечно, сигнал усьому світові і самим громадянам, якою вона бачить зовнішню політику держави у найближчому майбутньому – однозначно орієнтованою перш за все на економічні вигоди України, на підписання різних торгівельних контрактів та інвестиційних проектів. Протистояння цивілізацій, та чи інша модель демократії П.Порошенка не цікавлять, ідеться про суто прагматичні орієнтири.
Навряд чи це призначення схвально зустрінуть у будь-якій іноземній столиці, воно відповідає виключно інтересам Києва і свідчить про початок кардинальної перебудови усього нашого політикуму, про перші спроби подолати хронічні, багатовікові хвороби. Новий міністр вже заявив, що поряд з традиційними для української дипломатії західним і російським векторами все більшої сили набиратиме вектор, спрямований на Китай (6% приросту ВВП), Індію (4,5%), Бразилію, на Близький Схід і Північну Африку (тобто на арабів з їхньою нафтою). Дипломатія втрачає заідеологізованість і набуває прагматизму.
Можливо, саме Порошенкові судиться стати першим українським Талейраном – цинічним, але ефективним дипломатом. Чому українцям так хронічно не таланить зі своїми політиками? Одна з версій, яка лежить на поверхні, це те, що наші провідники постійно розпивалися між Заходом і Росією, між популізмом і диктатурою, між селом і містом. В результаті постійних хитань вони втрачали контакт із публікою, люди відмовляли їм у довірі, суспільство втрачало цілісність, розпадалося на окремі групки.
Ставка на якусь зовнішню підтримку завжди виявлялася в історії України програшною, бо нікому ми не потрібні, окрім нас самих. В результаті у суспільстві сформувалася певна установка – найбільше довіряти тим лідерам, які найменше говорять про зовнішній вибір України. Принаймні, не будують на цьому якихось надто далекосяжних планів. Геть з усіма сусідами доводиться вибудовувати конкретну лінію поведінки і геть з усіма доводиться уникати залежності.
Україна не повинна знищувати власну національну економіку ні під диктовку Заходу, ні під диктовку Росії. Останніми же роками у нас відбувалося саме це. Українці нагадують американських індіанців, які розпродали свою землю за скляні брязкальця та іншу біжутерію. Хочеться вірити, що більше Україна не продаватиме свою військову техніку дружнім режимам за безцінь, що не прогинатиметься по-холуйськи перед значно слабшими за себе, але ж західними сусідами, що замість балаканини про євроінтеграцію почнуться реальні кроки на прагматичній основі.
Поштовхом до цього може стати симетризація візового режиму, перегляд зобов’язань, взятих Україною при вступі до ВТО тощо. Оскільки бізнесові інтереси особисто Порошенка лежать великою мірою у сфері агропрому, він кровно зацікавлений у відродженні села, взятті під контроль діяльності наших хлібних трейдерів тощо.
Газета "НЕДІЛЯ"
|