|
Це ми, Господе!
Закарпатський журналіст Тетяна Грицищук видала збірник своїх газетних публікацій «Іду до людей». Перше враження від прочитання – журналістика у нас значно сильніша за белетристику, хоч і та не пасе задніх. Але у Тетяни кожна із поданих у книжці публікацій – це ніби проспект майбутньої розлогої повісті чи хитро закрученої драми. «Це ми, Господи! Отакі от, як є,» – волають з кожної сторінки типово нетипові закарпатці. Їх дуже багато, вони страшенно різні, і водночас чимось невловимим нагадують одне одного. Заробітчани, що розбудовують всі держави, крім власної.
Багатодітні матері-одиначки. Люди з телевізійного екрану. Пенсіонери, котрі віддають усі скромні статки на церкву. Багаторічні політв’язні, які каралися всього лиш за право бути самими собою. Сироти. Пияки і абстиненти. Видатні медики. Орденоносці. Бомжі. Київські закарпатці чи такі собі задніпровці за Карпатами. Люди, вражені тяжкими хворобами. Традиційно розісварена творча інтелігенція. Професійні жебраки. Цигани. Прочани. Самогонники. Дуже багато родичів авторки – ближчих і дальших, які органічно вписуються у весь той попередній ряд. Люди безмежно талановиті, роботящі і неприкаяні у своїй безпорадності. Люди, які зробили себе самі, і над якими багато попрацювала сліпа доля. Ті, хто звик ціле життя вікувати при дорозі, де всякий ущипне. Або ж, навпаки, ті, хто сам постійно у дорозі, перекотиполем.
Кому багато дається, з того багато й питається. Це колективний портрет закарпатської ментальності, способу життя, такий собі безперервний чардаш наших краян із горами, річками, смереками і геть усім, що тільки потрапить у коло. Це якийсь магічний танок, зачарований калейдоскоп, в якому крутиться геть усе і не може вже вирватися. Колись Ф.Енгельс казав, що романи О.Бальзака дали йому більше для розуміння соціально-економічних відносин у Франції, ніж спеціальні монографії. У цій книжці таке ж різноманіття типажів. Виявляється, що сучасне Закарпаття аж ніяк не бідніше на них за бальзаківську Францію. Журналістка вивела той карнавал просто нам перед очі.
Від того буйства шалієш. Воно вражає своєю невигаданістю, достовірністю. Плоть історії завжди приваблива саме своєю неприкритістю. Тим, що дає можливість доторкнутися до найбільш сокровенного. Професія журналіста багато в чому нагадує ремесло свахи, аби не сказати грубіше. Ця сваха зводить між собою людей, котрі інакше би ніколи й не перетнулися. Знайомить усіх-усіх між собою. Ну і бере на себе відповідальність за ці знайомства. Тетяна не прагне нічого прикрашати, нічому не вірить на слово. Вона якраз із тих, хто вкладає персти у рани.
Вона обрала амплуа такої собі «дівчини-бітанги» з наївною посмішкою, під якою ховаються гострі зубки. І ще не знати, що небезпечніше – зубки чи посмішка. Небезпечне і для співрозмовників, і для самої авторки. У радянські часи казали: «Якщо думаєш – не говори, якщо говориш – то не пиши, якщо пишеш – не підписуйся, якщо підписуєшся – то не дивуйся». В принципі, відтоді мало що змінилося. Хіба що можна додати: «Якщо друкуєш у газетах, то не роби з того книжку». Багато із журналістів свято дотримується того неписаного правила.
Тетяна знехтувала ним. Кожна з її публікацій нагадує напій-енергетик, стільки там сконцентровано емоцій, людських доль, надій, мрій на майбутнє, розвіяних ілюзій. Сама авторка нагадує відьму, що бере душу співрозмовника, перетворює її на густий, аж терпкий концентрат, закриває в якусь химерну пляшечку і ставить на поличку. Чи згадується казка В.Гауфа, де троль колекціонував людські серця. Чи та ж гастрономічна полиця з баночками енергетиків. Напій то дуже підступний. Одна його порція наповнює тебе ейфорією, м’язи наливаються силою, а мозок – радістю. Але якщо передозувати, може бути кепсько. Колеги хвалилися, що прочитають цю книжку за один раз.
Я не зміг, хоча більшість матеріалів пам’ятаю ще за газетами, в тому числі – у «НЕДІЛІ». Вони дуже сугестивні, мають таку силу навіювання, що не кожний то витримає. Навіть після одного-двох нарисів мусиш усе переварити в собі. Коли ж їх аж сорок, то маєш непросте чтиво на цілий місяць. Це гімн рідному Тетяниному селу Малий Раковець, ширшій батьківщині – Іршавщині і загалом Закарпаттю. Гімн без солодких слів, зате з гіркою правдою життя. Це книжка, яка творить сучасний міф нашого краю – цієї найпроклятущої і найліпшої землі у цілім світі…
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ"
|
