|
Мідянка
Минулого року найвідомішому з нинішніх закарпатських поетів Петрові Мідянці виповнилося 50. На Закарпатті шанують не особистості, а посади. Петро сам плоть від плоті цієї селянської в своїй основи спільноти. Він принципово не схильний піарити себе. Має надто багато від Сковороди, Діогена. Була би міцна бочка, а без інших витребеньок мож жити. Хоч під ювілей можна було би вибити собі пристойний збірник вибраного за бюджетний кошт, марамороський відлюдник цим не переймався. "А воно мені треба, Сергію?!” Загалом-то, коли талант є, він не потребує щорічного нагадування про себе. Він не потребує взагалі якихось сплесків уваги навколо себе, епатажу і хороводів. "Быть знаменитым некрасиво,” – писав інший поет.
Цього потребує публіка, але не сам автор. Бо це лестить нашій провінційній свідомості: є і в нас поет екстра-класу, визнаний у навколишніх столицях. Значить, і ми в Європі. Точнісінько так Україна пишається братами Кличками чи А.Шевченком, хоча при чому там ми? Суспільство не має до їхніх перемог якогось прямого відношення. Так і Петро став відомий завдяки Києву, після чого його визнала й отча земля. Відбувся ювілейний вечір в обласній бібліотеці, а перед самим Новим роком – презентація книжки "Ротонда в поета”. Автори – двадцятилітні Вік Коврей, Лесь Белей і Андрій Любка. Вік зараз сільський вчитель, як і Петро, Лесь аспірант київського Інституту мовознавства, Андрій – між небом і землею. Можливо, для поета то і є найприродніший стан.
Усі бували у Петра в Широкому Лузі, куди від Ужгорода дві жердини по карті. А потім ще кілька бокувань по гірським стежкам. Вважається, що поета можна по-справжньому збагнути тільки на його малій батьківщині. Щодо Петра, то це страшенно тяжко. І справа не лише в його Тмуторокані. Поет ще й сам принципово закритий. По-науковому це зветься герметичний – такий, що вимагає спеціального тлумачення. Він ховає суть своєї поезії на кінчику голки, її – у яйці, яйце – у качці, качку – у зайці, зайця – у лисиці, лисицю – у вовкові, того – у скрині, а скриню – у кроні дуба.
Тут кілька рубежів оборони. Найперший – лексика. Петро принципово пише діалектизмами, яких не знають навіть у його селі, бо вживали їх востаннє років сто тому. Якщо продерешся крізь слова, далі виникає синтаксис, і скласти навіть витлумачені слова у зрозумілу фразу непросто. Вона спеціально затемнена: члени речення зовсім не так стоять, як очікувалося, замість звичних прийменників – зовсім протилежні, над займенниками взагалі краще не замислюватися. Здолавши сяк-так синтаксис, застрягаєш на настроях. Вірш, котрий спершу сприймався як елегійний, починає здаватися відвертим глузуванням, а потім навпаки – пафосним, аж врешті-решт розумієш, що це відсторонена медитація. А може, язичницьке заклинання.
Або опришківський пароль – заримований, щоб не забути. Або ще щось. Бо до смислу точно не вдалося дістатися нікому. Хіба що кільком дисертантам, що спеціально писали про Петра. Але їм чомусь не віриться. Популярності Петра це зовсім не шкодить. Навпаки, тільки збільшує її. Чичиковський слуга із "Мертвих душ” Гоголя любив у читанні не результат, а сам процес – як букви складаються у слова, а ті – у фрази. Так і ми читаємо Мідянку. Ні чорта не зрозуміло, зате як гарно усе підігнано, як штимує! Це привертає все нових і нових прихильників.
Протилежності притягуються. Мідянка весь в архаїці, патріархальності, невіддільний від гірського ландшафту. У його ж удвічі молодших товаришів поезія дуже урбаністична. Теж невіддільна від їхнього середовища проживання – Ужгорода. В Андрія вона прозора як горілка у телерекламі. У Віка – вся на вигуках, вказівних займенниках і звукописі. У Леся – кінематографічна, один кадр чіпляється за інший, спалахи прорізають темряву, один предмет миттєво стає іншим. тому і погляди їх трьох на Мідянку суттєво різняться, але разом вийшов доволі стереоскопічний портрет. Відбулися зміни і в самому гурті "Ротонді”, який складають хлопці. Раніше це було НЛО – неформальне літературне об’єднання.
Тепер АМ – асоціація митців. Трохи шкода. Бо коли під’їжджаєш з Чопа до Ужгорода, у праве вікно видно модерну водонапірну башту у вигляді летючої тарілки (лінзи) на високій опорі. Завжди сприймав це так, мовляв, НЛО вітає вас в Ужгороді. Зате до АМ тепер входять не тільки поети, а й кілька художників і музик.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
