|
Це слово постійно присутнє у свідомості, коли спостерігаєш, що відбувається у нашому житті – політичному, економічному, культурному і особливо освітньому. На зміну попередникам приходять усе дрібніші і дрібніші фігури, десятиліттями напрацьовані традиції уриваються, інституції розвалюються, зміст з них вихолощується, а форми примітивізуються. Відбувається масова дебілізація населення, перетворення нації на стадо баранів, яких можна загнати в будь-яке урвище. Що це – тимчасові труднощі, чи стала тенденція, зумовлена усім нашим історичним минулим?
Чим українці різняться від сусідніх націй? Адже спершу все ішло як у людей. Навіть короля свого мали – Данила Галицького. Потім перервалася династія – уже на його правнуках Андрієві і Левові. Нібито їх отруїли татари у зовсім молодому віці. А дальші родичі перебили одне одного в усобицях. Дехто вважає, що нащадком Данила був князь Костянтин Острозький. Тільки він вже не мав амбіцій щодо збирання усіх руських земель і відновлення київської традиції. Не стало династії – не стало держави, бо в середні віки одного без іншого не існувало.
Без власної же держави етнос деградує блискавично. Богдан Хмельницький намагався заснувати нову харизматичну династію, але один син передчасно загинув, інший же виявився зовсім не харизматом. Республіка же із виборними гетьманами виявилася передчасною і перетворилася на криваву купіль, в якій держава знову загинула. Після Першої Світової сусідні держави створювалися вже національними арміями, які після перемоги перетворювалися на державний апарат. У нас же замість єдиного війська – сотні повстанських загонів, тому знову не держава, а манна каша. Реальне державотворення відбувалося в рамках Радянської України з її обмеженим (деградованим) суверенітетом.
Як казав Ленін Раковському: "Та дайте Україні хоч три українські мови, аби лиш там була Радянська влада!” Тут він прорахувався. Розвиток національної культури таки підніс нашу націю, в українців знову активізувалися владні потенції, смак до повсякденної державницької роботи. Головний позитив радянської доби – було досягнуто соборності. Врешті-решт проголосили незалежність і вже майже два десятиліття формально зберігаємо її. Правда, реально принципові рішення щодо України все частіше приймаються не у Києві, а в інших столицях. Публіка воліє розбудовувати не власну державу, а чужі – де більше платять. Виродження знов триває рекордними темпами.
На ненависті держави не збудуєш. Її можна будувати тільки на позитиві і на великих цілях, здатних захопити свідомість мільйонів. Звичайно, ні в який "комунізм” до 2020 року зараз ніхто не повірить. Зараз відбувається атомізація суспільства – ослаблення і розрив соціальних зв’язків, спрощення структури, усамітнення людей. Є слабенькі протилежні тенденції – до корпоративності. Але наскільки вони реалізуються, ще не зрозуміло. На корпоративності було збудовано фашистську державу Б.Муссоліні. Не виключено такого і для України, хоча хотілося би, звісно, чогось стабільнішого і цивілізованішого. У справжніх державах держбюджет існує для розбудови нації, у нас – для дерибану його вузьким колом олігархів. Олігархія ніколи і ніде не будувала держави, тільки розвалювала її. Чи зможе нинішня наша держава взяти під контроль власну олігархію, лишається загадкою.
Відповідь далеко не очевидна, знайти її можуть тільки справжні вовкодави. Часу небагато, бо отара так і норовить шубовснути кудись у прірву. Сталін казав про посилення держави по мірі наближення до комунізму. Це якось не в’язалося із теорією, але реально так і було. Може, тому що держава була тоталітарною. Зараз же теж необхідне посилення ролі держави, бо ніякі інші інституції не здійснюють регуляторної функції. Громадянського суспільства у нас не склалося. Церква розколота. Бізнес досі несе на собі родимі плями криміналітету. Зовнішнім силам тим більше не потрібна сильна Україна. Єдине, що може забезпечити імунітет і мобілізувати здорові сили організму – держава. Якою вона стане найближчим часом?
Тоталітаризм у добу Інтернету вже неможливий, але повернення до м’якого авторитаризму (а-ля Кучма) цілком реальний. Якщо це станеться, то це буде українським гамбітом – ризикованою жертвою заради майбутніх перемог.
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ"
|
