|
Відбувся ХІІ міжнародний фестиваль "Інтерлялька”. П’ять днів в Ужгороді вирували далеко не дитячі пристрасті. Хоч ляльковий театр вважається видовищем для малечі, але батьки дивляться його не менш охоче.
Бо зустріч з ним – це повернення у дитинство, коли дерева були високими, морозиво – смачним, а світ – цікавим і загадковим. Це вже потім ти отримуєш свій перший строк – десять років шкільного режиму (зараз одинадцять) з конфіскацією ляльок. Далі ті строки ідуть одне за одним, а ляльок вже не повертають. Їх намагаються замінити інтригами, пляшками, автомобілями чи яхтами, але все не те. Тому дорослі так ніжно люблять ляльковий театр, цей живий музей конфіскованих колись ляльок. Там дограєш те, у що не догрався в дитинстві.
Особливо популярні фестивалі, на які з’їжджаються десятки невідомих тобі колективів, кожний зі своїм чарівним клубком, що веде до країни дитинства. Хітом цього фестивалю виявилася власна постановка нашого театру під назвою "Коняги”. Комп’ютер пручається від цього слова, хоче виправити його на "коняки”, і в цьому перша провокація авторів вистави. А за нею слідують все нові і нові. Прем’єра відбулася у "прайм-тайм” – недільного вечора після дводенного ярмарку. Якщо розпашіла біля яток публіка прагнула легенької розваги, то вона була ошелешена, виходила після спектаклю з косими очима.
Бо замість розслабухи їй запропонували притчу, шансон, комедію дель арте, клоунаду, пантоміму, трохи театру абсурду, масу символів – і все це в одному флаконі. Таке собі гадання на картах таро, де кожний вичитує щось своє, глибоко інтимне, приховане у найдальші закутки свідомості. Вистава про свободу і її ціну, про сенс життя, про складність простих речей. За бажання все можна переказати у двох словах.
Лоша під час страшної зливи забрідає до балагану і ховається під шатром круглої каруселі. Там комфортно і сухо. Жаліється власниці балагану, що відбилося від табуна. Аби не відбилося від каруселі, хазяйка спершу прив’язує його мотузкою, а потім і прибиває копита. Лоша просто балдіє, коли карусель крутиться у шаленому темпі, а воно з нею. Коли ж усе закінчується, хоче зійти, але не тут-то було. Вхід гривня, вихід – дві.
Точніше його взагалі немає. Як писав поет, "попался на качели – качайся, чёрт с тобой!” Так карусельне лоша і скніло би до скону віків, але врешті-решт у балагані з’являється хлопчик, який провокує його на втечу. Всередині кожного пристарілого дядька сидить свій хлопчик, який зазвичай мирно собі спить, але інколи таки визирає назовні і починає бешкетувати. Тоді римський імператор полишає палац і йде вирощувати капусту, британський король Едуард відмовляється від престолу заради мезальянсу, Березовський летить до Англії, Ходорковський прошкує до в’язниці (хоча обидва могли би домовитися з владою, але внутрішній хлопчик не дав), Україна виходить із Союзу, а Болгарія – з соціалістичного табору (авторка п’єси Рада Москова – болгарка).
У кожного своя втеча Але яка втеча без погоні?! Хазяйка і її почет кидаються наздогін, але для них погоня теж перетворюється на втечу від себе колишніх заради нових життєвих сценаріїв. Це моя вільна інтерпретація, кожний же може побачити там щось цілком інше. Бо тексту там – як матерії у жіночого купальнику. Але на яке розкішне тіло той купальник натягнуто! Мова театру зовсім інша, ніж мова літератури. Окрім блискучих артистів (Н.Орєшникова, М.Карпенко, О.Пишка) і київського режисера М.Яремчука співавтором вистави є художниця Леся Лучко.
Її сценографія – це феєрверк у дитячій крамниці. Дзеркала, літаючі метелики, дзвіночки, качалки-каруселі, квіти, іграшки, подушки – поки все роздивишся, спектакль і закінчується. Актори безперервно рухаються, з’являються щораз в іншому одязі, зразу і не вгадаєш, чи це той же персонаж, який був у попередній сцені, чи вже інший. Говорять "по приколу”, це не діалоги, а якісь есемески і суцільні смайлики.
Більше промовляють рухами і мімікою, ніж словами. Паузи достатньо довгі, щоб глядач переварив бодай частину несподіванок, які на нього валяться. Хоча загадки все одно лишаються. Чому хазяйка в образі чи то качки, чи то качконоса? Що там робить Білий Клоун, на чиєму він боці? І теде, і тепе. Здається, автори і самі не мають відповідей. Вистава вийшла максимально містичною. Писати про театр – все одно, що танцювати про архітектуру. Це треба просто бачити.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
