|
Цієї осені чергові парламентські вибори. Знову багато обіцятимуть і знову мало що з того виконають. Тому що в Україні давно вже встановилася хибна традиція. Якщо для отримання мандату доводиться пройти через публічну агітаційну кампанію, зустрічатися з виборцями, багато говорити і публікуватися, то відхід із парламентського крісла відбувається тихцем-нишком. Він більше схожий на евакуацію (щоб не сказати – втечу), ніж на чергову віху у політичній біографії.
Поки з кількох десятків парламентаріїв від Закарпаття більш-менш повно прозвітувався перед виборцями тільки Іван Мигович, видавши кілька книжок, в яких зібрано його депутатські виступи, запити, статті тощо. Щойно маємо і другий подібний приклад – вийшов збірник "Скальпелем і пером” Івана Коршинського, який був депутатом від Тячівського округу (тоді всі були мажоритарниками) 1994-1998 р.
Саме та Верховна Рада приймала Конституцію України. Взагалі каденція була дуже непростою. Парламент обирався в умовах розвалу економіки, коли хиталися самі підвалини зовсім юної держави. Зразу після тих виборів автор цих рядків назвав той парламент млином з чотирма крилами, бо туди було обрано чотири приблизно рівні угруповання – націонал-демократи, директорат, приватні підприємці і ліві. Тому Рада буквально роздиралася внутрішніми суперечностями.
Тодішній спікер О.Мороз уміло керував цим процесом, то максимально розкручуючи його, то стишуючи. Спершу Рада з подачі Л.Кравчука затвердила прем’єром В.Масола, потім, навпаки, підтримала курс радикальних реформ Л.Кучми, відтак почала тягти ковдру на себе. Двічі Президент брав курс на її розпуск і двічі справа завершувалась компромісом. Саме у той парламент дообиралися Ю.Тимошенко і В.Медведчук з Г.Суркісом, саме він затверджував прем’єром П.Лазаренка.
А між тим усім практично щодня були бої місцевого значення – за кожний новий законопроект. Про все це у книжці. Загалом там близько 70 газетних матеріалів, згрупованих у 4 розділи – медицина, парламентська діяльність, громадсько-політична, родинні справи. Це статті І.Коршинського, його інтерв’ю, статті про нього. Книжка читається з неослабним напруженням – як політичний детектив. Обрали лікаря його колишні пацієнти і їхні численні родичі (зараз таке вже неможливе, оскільки діють зовсім інші виборчі технології), бо за його плечима тисячі хірургічних операцій, десятки наукових публікацій з проблем гастроентерології, понад два десятиліття він відповідав за хірургічну службу Тячівщини.
Та вибори все одно були запеклими, по округу ішло ціле гроно дуже сильних суперників (в Ужгородському тоді їх взагалі було понад 30), які розтягли між собою голоси. Іван Юрійович набрав ніби і небагато – 10.696 голосів (тому й кажемо про вирішальний голос пацієнтів), але це виявилося більше, ніж у будь-кого іншого. У парламенті працював у комітеті з питань охорони здоров’я, входив до депутатської групи "Конституційний центр”, об’єднання "Нація і держава”, відвідав у складі офіційних делегацій США, Сербію. Подав детальні спогади про знамениту конституційну ніч.
А висунутий у депутати І.Коршинський був колишніми політв’язнями з Тячівщини, сам він був заступником голови, а з 2004 р. головою Закарпатського товариства політв’язнів і репресованих. Про них теж дуже багато у книжці. Адже він був єдиним в’язнем сталінсько-беріївських таборів, який потрапив до парламенту (ще з десяток нардепів було в’язнями уже брежнєвських часів). Сидів 1948-1955 р. за звинуваченням у причетності до молодіжного націонал-патріотичного підпілля. Про ті роки І.Коршинський детально написав у своїй попередній книжці "Сторінки життя” (2010).
Рецензуючи її, ми зазначили, що дуже бракує такої же докладної розповіді про останні два десятиліття. Відповіддю на наше побажання і стала нинішня книжка. Ну і насамкінець у ній – статті про трьох дочок. Анжеліка стала відомою співачкою і композитором, Маріанні пішла батьковою стежкою, стала доктором медичних наук, професором УжНУ, Наталія – хіміком. Доньки подарували батькові 8 онуків і внучок.
У цілому книжка є важливим історичним джерелом з сучасної (а також радянської) політичної і соціальної історії Закарпаття, адже попри всю суб’єктивність, неминучу у журналістських матеріалах, вона несе чіткий відбиток нашої епохи, її болів і сподівань.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
