|
За плечима у Надії Панчук понад десяток поетичних збірок. Щойно же вийшла її перша прозова книжка – «Двоє у багряному саду». Це 23 оповідання для дуже повільного читання, до деяких доводиться повертатися по кілька разів, оскільки все побудовано на асоціаціях, внутрішніх перегуках. Часто для того, щоб зрозуміти початок, треба знати фінал.
Одне слово, яке стоїть не на тому місці, де його чекаєш, повертає усю фразу, а то й цілу новелу у зовсім інший бік. Багато – про Тернопільщину (чи загалом Галичину) на зламі 40-50-х років ХХ століття. У краї фактично громадянська війна, бо одних родичів поставили у владу, а інші ховаються у лісах і час від часу вбивають перших, оскільки вже самі доведені «до краю мокрою зимою, тактикою витіснення і розгубленістю проводу». Останнє – нібито про 2011-ий. Розгубленість – це ще сказано від надмірної делікатності авторки.
І на тлі цього божевілля і безнадії – дитяче кохання із несподіваним кінцем. А як сказано про переломний 1991-ий! «Минали роки, добряче змінюючи історію та географію». Відчувається, що авторка вручну добирала кожне слово, ретельно припасовуючи їх одне до одного і не раз переписувала свій текст. Вона вперто олюднює ту трагічну добу, переводить із патетики і героїки у людський вимір. Тому завершення оповідань – як у пісні про Желєзняка: «Он шёл на Одессу, а вышел к Херсону».При всій на перший погляд традиційності оповідань вони вийшли напрочуд постмодерними. Це така собі гра смислами, провокування читацької підсвідомості, нехтування різними умовностями заради однієї-єдиної реальної цінності – людського життя.
М.Матіос робить з подібних сюжетів цілі повісті, а в Н.Панчук концентрацію змісту на кожну мікро-одиницю тексту доведено доведено до межі, ще трохи – і воно просто рвонуло би. Як в оповіданні про депортацію однієї родини.Все буденно, ні за що, абсурдно і непередбачено. А поруч – типажі, які виживають за будь-яких режимів. І теж не через якусь свою інфернальність, а просто тому що так карта лягла. Сюжетні речі перемежовуються із суто ліричними зарисовками. Спершу погляд тільки ковзає по останніх, а потім звикає – це як фон, на якому душа налаштовується на сприйняття усіх звуків і барв – переважно тривожних, різких, ниючих. Сама письменниця призналася, що її оповідання – то суцільна психотерапія.
Там і спроба скинути із себе нав’язливі комплекси неспокійного дитинства, і бажання примиритися із світом яким він є, і пошук чогось світлішого за те, що позаду. Насамкінець у збірці – вже про хрущовську добу, більш вегетаріанську, з її своєрідним чорним гумором, коли одні безнадійно покалічені люди намагалися докалічити інших, але вже не мали на те ні снаги, ні належного інструментарію. Казалися з того, а потім безнадійно махали рукою і наступали на горло власній пісні. А найостанніше оповідання – про мокру осінь 98-го.
Це коли дефолт у Росії та й в Україні не набагато краще. Спроба роздивитися сутність наймолодшого покоління своїх сучасників – генерації недовірливої, замкнутої у собі, налаштованої на кругову оборону. І як антитеза цьому – відкрите і лагідне хлоп’я уже з 2010-го. Невже ми справді так швидко змінюємося? Філософія письменниці знайшла відображення у блискучому образі каменя посеред бурхливої річки. Вода обтікає його зусібіч, а збоку здається, ніби камінь, «героїчно розтинаючи хвилі, пливе проти течії».
Так і більшість цих персонажів. Навколо них вирував просто шалений історичний час. Хтось вважає, що вони таки плили проти течії, хтось це категорично заперечує. А як було насправді? Немає відповіді – чіткої, однозначної, яка би переконала усіх. Попри всю закам’янілість нашої історії вона і досі не піддається однозначному прочитанню. Бо на неї можна дивитися і з точки зору води (історичної необхідності, потреб суспільства та інших високих матерій), і з точки зору каменя (конкретної пересічної людини), і ще з багатьох позицій, які завжди не співпадатимуть і щораз даватимуть нове бачення.
Однозначний, єдино правильний, цензурований і завізований погляд на минувшину давно відійшов у засвіти. Книжка саме про це – непередбаченість того, що з нами було. Більшість оповідей про любов і кров. Банальнішої рими просто не буває, але як небанально вона розкривається у кожній людській долі!
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ”
|
