|
Цьогорічний 18-й Львівський форум видавців нарешті перетворився із гармидеру на щось членороздільне. Замість наполовину адекватних поетів на ньому домінували видавці і книготорговці. Закордонних гостей було мінімум. Галасливі покупці вже не клянчили, аби їм щось продали подешевше, бо взагалі купляли досить мало. Тепер ми вже мали не традиційне потьомкінське село, а більш-менш реальний стан нашої книжкової справи.
Він страшенно складний. Книжок видається небагато, зате майже кожна стає подією. Графомани вже втамували свій перший голод. Переконалися, що їхні книжки не приносять їм ні слави, ні статків. Тепер виходить те, що можна продати. При цьому попит формують не Еллочки-людоїдки (вони зараз взагалі не купують книжок, бо ще не розплатилися з банківськими боргами), а більш серйозна публіка. На фоні того, що градус культурного життя у нас різко знизився, форум викликав величезний інтерес у львів’ян і гостей галицької столиці. Це одна з тих подій, які здатні переломити ситуацію на краще. Хоча в умовах нинішніх злиднів це майже неможливо.
Але, як мовиться, життя не вдалося, проте спробу зарахували. Домінувала різноманітна навчальна і наукова література. Значно менше, ніж раніше, белетристичних новинок. Їхні презентації максимально комерціалізовано – переважно автограф-сесії авторів безпосередньо біля прилавків.
Найбільш масові були у Марії Матіос – мала окремий персональний стенд, до якого постійно зміїлася черга з кількох десятків чоловік. Презентувала свою нову повість (фактично, оповідання) «Армагедон уже відбувся». Сюжет дещо нагадує народну соціально-побутову казку. Помирає колишній стрілок, що боровся проти бандерівців. Його три сини-нуворіші перевертають догори дригом хату і двір у пошуках грошей. По-справжньому любила батька тільки дочка-заробітчанка, що присилала йому євро. Батько ж синів обманув: доньчині гроші повернув їй з відсотками, а основні кошти заповів на сільську школу, котра якраз потрапила під програму оптимізації освіти. Стержень простий ,але навколо нього – сотні замальовок із сучасного життя, переважно сатиричних, здатних викликати неабиякий інтерес і розійтися на численні цитати.
Із закарпаток презентувалися Віка Андрусів збіркою новел «Дебілка» й Ірися Ликович повістю «Татцельвурм». «Дебілка» – це двадцять оповідей про жінок. Переважно не про романи з чоловіками і розбудову сім’ї (хоча і про це), а про пошуки власного місця під сонцем, право бути собою самою, хоч у нашому патріархальному суспільстві то максимально тяжко. Чоловічі образи – суцільна карикатура, феміністкам має сподобатися. Кожна героїня має щось нестандартне в натурі, завдяки чому і тримається на поверхні, хоч дехто таки іде на дно (алкогольне).
Сюжети цілком оригінальні, анекдотичні. Що авторка хоче сказати – незрозуміло аж до самого фіналу. Тому за належної розкрутки книжка була би приречена на успіх. І.Ликович зараз вивчає в Австрії психоаналіз, що і позначилось на її повістині. Події в зимових горах Тіролю. Героїня у депресії після того, як шість років тому зійшла лавина і унесла її доньку. Іде жити до діда-відлюдника, у кошарі якого, виявляється, живе його позашлюбний онук. Героїня пробує повернути нещасну дитину до людської подоби, але намарно – він сформувався серед тварин.
Врешті-решт, його загризає вовчиця. Коли ж вбивають вовчицю, у її лігві виявляють тіло доньки героїні. Дівчинка свого часу точнісінько так потрапила у вовче лігво, виховувалася там і перетворилась на вовченя. Потім потрапила у капкан, вовчиця перегризла їй кінцівку, аби врятувати, але мала померла від крововиливу. Сприймається то все як розлога філософська притча і потребує не одного, а кількох вдумливих прочитань.
Ще ужгородець Михайло Темнов презентував три томи своєї фантастичної епопеї «Сады хаоса». У дуже загальних рисах це нагадує «Зоряні війни» – зіткнення різних інопланетних цивілізацій. Але в книжках ставка не на зовнішні ефекти, а на роздуми про приплоду людини і суспільства. Все те втілено в яскраві алегорії. Павло Чучка представив словник «Слов’янські особові імена українців».
Відбулося три вечори поезії. Рівень дуже високий на початку, під кінець декламатори видихалися. Щось подібне було і з форумом – у кризово-депресивний рік «дихали» замало, але добре що він таки відбувся (сумніви були аж до самого відкриття).
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
