|
Цього тижня здивувала Мар’яна Нейметі. Вона має рідкісний талант писати про книжку, виставу чи картину значно краще, ніж та заслуговує, але при цьому лишатися правдивою, якоюсь по-дитячому наївно-щирою, хоча і тримати дулю в кишені. Як їй удається мати на собі одразу кілька масок – загадка з загадок.
В її роду авжеж були сирени, тому її голос підкуповує, навіває сон, з якого тяжко вирватися. Журналістка не обтяжена якимись особливими преміями чи регаліями, тому їй легко злітати угору, ген за синю даль, де її ніхто не дожене. Від її першої збірки віршів «Народження проліску» минуло вже 26 літ. Розвалилося кілька держав, виникла купа нових країн (не надто успішних) і ще більше нових газет (більш вдалих).
Тих, кого ми колективно любили, потім усі так же дружно зненавиділи. Хто був нічим, став олігархом. Шановані колись люди перетворилися на ніщо. І це ще в кращому разі. Багатьох вже взагалі немає. І тільки щойно з’явилася друга Мар’янчина збірка «Пропале місто». Між тим було багато нових добірок у наших газетах, в альманасі «Джинсове покоління», у журналах «Сучасність», «Дзвін». Але добірки – то як флірт, тимчасові романи, а книжка – то як черговий шлюб. Він не на все життя, бо тільки закінчений графоман здатний задовольнитися однією-єдиною книжкою, переписуючи і розширюючи її ціле життя. А таким, як Мар’яна, кортить щораз чогось нового, принципово не схожого на попереднє.
Нова книжка, справді, майже нічим не нагадує ту першу коричневу брошурку з проліском на першій сторінці обкладинки і портретом довговолосої дівчинки на останній. Тоді Мар’яна нагадувала лисичку, яка обережно висунулася із нори і сторожко роззиралася навкруги, готуючись будь-якої миті дременути назад. Здається, таких втеч в її біографії і було – не злічити. Але втекти можна від усіх, окрім себе. Справжній талант не проп’єш, не здаси в ломбард (кому він там потрібен!), не віддаси під проценти. Це як гиря на нозі каторжанина. Це заважає жити і особливо тікати.
Але з кожним роком і з кожним строком та гиря стає усе ріднішою, бо нема на те ради. Мар’яна відчула це на власній багатостраждальній шкурі. Чому така назва книжки? Найперше, що спадає на гадку – легендарний град Кітеж, який при наближенні ворогів пішов під воду, аби тим самим врятуватися, зберегти себе, не зрадити власній природі, лишитися самим собою. І досі, мовляв, з глибин озера чути дзвони міських церков. У нашому, закарпатському фольклорі теж є міста чи монастирі, які ховаються під землю чи у скелю. Внутрішня еміграція – класичний вибір радянських (та і пострадянських) митців.
Зрештою не тільки митців, але і політиків, і навіть державних діячів з їхнім класичним «Да пошли вы!». Але не тільки це. Був ще колись такий літературний гурт «Пропала грамота»: Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ. Останній пару років тому ще видав антологію української еротики. Але увійшли в літературу хлопці як майстри ядучої іронії і невтримного стьобу. У Мар’яни те ж саме, тільки дуже по-своєму. Її поетичне місто сильно скидається на Ужгород, та значно більше на рідну Сваляву, де нині так багато об’єктів з епітетом «колишній». Книжка про невлаштований побут, про нашу перехідну епоху, яка триватиме кілька поколінь, про той лототрон-лохотрон, в якому доводиться постійно крутитися.
Про те, що ніякого щастя попереду немає. Воно є сьогодні – у тому, що ми називаємо повсякденністю. Важливо вміти відчути його на бігу (а саме біг – основний спосіб пересування ліричної героїні). Легше тому, хто не зміг утекти із власного дитинства. Він може усяку проблему взяти на кпини. Тому по збірці цілими зграями стрибають зайці із капелюха, носяться табуни зебр із кухлями пива, і «метелики літають в мурашиній голові», і повзають дикі крокодили, які харчуються тістечками, «і риби запливають одна в одну – такі вони молоді». І бродить багато-багато людей, які постійно наштовхуються на героїню, ледве не затоптують її.
Власне, межа між тваринами і людьми там дуже умовна, для Мар’яни пантеїзм, олюднення природи і обожнення усього живого. Її світ принципово не завершений, бо життя продовжується. Це далеко не пластмасовий будиночок Барбі і Кена. Це щось таке на семи вітрах, але там все одно затишно, як то не парадоксально. Бо там є Мар’яна з її чарівною посмішкою, за якою ховаються гострі зубки.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
