|
Не знаю, що відчували давні римляни наприкінці V ст., коли велика цивілізація деградувала з рекордною швидкістю і все руйнувалося на очах. Підозрюю, що щось подібне до того, що відчувають нині мільйони українців. Бо те, що переживаємо нині, це вже навіть не середньовіччя (до нього нам ще підійматися), а взагалі примітивне варварство. Щодня повідомлення про вбивства і каліцтва – причому якісь абсолютно ірраціональні, без видимих причин, просто через те, що люди звіріють. З перетворенням людей на тварин вже не справляються ні культосвітні структури, ні правоохоронні органи, ні церква. Це ще далеко не межа деградації, але рухаємося до неї дуже стрімко. Що може зупинити це виродження, поки не надто зрозуміло.
Просто на певному етапі хвороби терапевтичні засоби вже не спрацьовуватимуть, лишиться надія тільки на хірургію, тобто на репресії. Нещодавно з ініціативи нардепа Тараса Стецьківа видано книжку "Історичні причини наших поразок і перемог”. Що там мається на увазі під перемогами, так і лишається загадкою. А про поразки, в принципі, мовляться правильні речі. Винен князь Володимир з його неправильним візантійським вибором. Винні татаро-монголи. Винні різноманітні сусіди. Винні демократія і соціалізм.
Натомість автор-галичанин дуже хвалить своїх земляків і постійно шпиняє східняків. Заслуги галичан в українській історії цілком очевидні, але нинішній Львів деградує з не меншою швидкістю, ніж уся решта України. Там те ж саме жлобство, безнадія і сум. Хто не знає, що Галичина – найбільш корумпований з усіх регіонів України? Бо і там відбувався той же самий природний відбір, що й усюди в нас: найкращі гинули, а виживали пристосуванці, колабораціоністи, провокатори, перекинчики, а найбільше – просто банальні міщани. Принаймні, саме вони постійно вилазили і вилазять нагору і намагаються керувати. Коли це не вдається, у них починається істерика, вони волають, що нам треба роз’єднатися і пожити окремо. Такі же провокатори з інших регіонів починають їм підспівувати.
Найбільша проблема українців – зовсім не сусіди, а власне самоїдство. Козацько-гетьманську державу знищили ніякі не москалі, її зруйнували зсередини. Від самого початку так звана еліта "стукала”на своїх гетьманів спершу до Москви, потім до Петербурга. Гетьмани у відповідь рубали голови наліво і направо. Але в чому всі гетьмани були солідарні зі своєю старшиною – це у ставленні до селян. Закріпачували посполитих не гірше від колишніх польських панів і майбутніх російських поміщиків. Аж поки Катерина Друга видала сумнозвісний указ 1783 р. про кріпацтво, в Україні вільних селян вже майже не лишилося.
Постаралися і Мазепа, і всі інші національні герої. Самі зрубали сук, на якому сиділи, а потім лили крокодилячі сльози. То ж не дивно, що коли така гетьманська держава згинула, то ніхто за неї особливо не вступився. За довгі століття українці втратили державницький ген. Ми постійно сприймали державу як щось чуже і вороже, бо вона справді гнобила нас не гірше за чужих. То ж навіть коли ця держава заявляла, що вона рідна, їй ніхто особливо не вірив. Через те у ХХ столітті скільки не починали будувати власну державу, вона завжди вироджувалася в якийсь театр абсурду.
Востаннє ми це бачили за Ющенка, але те ж саме було і до нього разів п’ять. Все розвивалося за наїждженою схемою: масовий ентузіазм, ілюзії про молочні річки в киселевих берегах – спочивання на лаврах – наростання проблем – розчарування і зради – красиві плачі. І на всіх етапах – обов’язкові внутрішні чвари, з’ясовування, хто найправильніше любить неньку. Під українську державність чомусь ніколи не підводився економічний базис. Розбудовувати свою промисловість ми полишали німцям, бельгійцям, французам, англійцям, торгівлю віддавали євреям, вірменам, словакам.
Хвороба усередині нашого національного організму, а не зовні. Весь світ давно махнув рукою на Україну і не інтригує ні проти нас, ні за нас. У дипломатів це називається трохи коректніше ("втома від України”), але суть та. Усі проблеми коріняться в нашій національній вдачі, яку за рік чи два не змінити. Тут рахунок ітиме на покоління, тож жити в умовах абсурду доведеться довгі десятиліття. І це ще не найгірше, бо Європа після падіння Римської імперії видряпувалася з ями довгі чотири століття. Але таки вилізла. Як і ми коли-небудь.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
