|
Наближається 20 років від дати проголошення сучасної української державності. Уявляю, скільки людей зараз аналізує цю не надто вдалу шахову партію. І ті, кому це належить зі службового обов’язку, і мільйони просто піддослідних кроликів. Аби не бути суб’єктивним, доводиться порівнювати з історичними аналогами. Найлегше, що напрошується – перші 20 років Радянської держави: від кривавих революції і громадянської війни до не менш кривавого Великого Терору.
Такого трагізму Україна бодай зовні уникла, хоча населення з початку 1993 р. до нині скоротилося на 6,5 млн. чоловік. Так що результат десь той же. Що же відбувалося тоді і зараз? У тодішніх подіях бачимо чіткі чотири етапи приблизно по п’ять років кожний. Перші п’ять років в Радянській державі (1917-1922) тривала стабілізація режиму. Потім велася запекла боротьба всередині влади, яка завершилася становленням особистої влади Сталіна. Відтак до 1932-1933 р. драконівські реформи.
А наступна п’ятирічка – це вже нарощування м’язів, підготовка до неминучої світової війни. Подібні ритми розвитку були тоді і в сусідніх державах, які постали в результаті Першої світової війни. Хтось просто проходив один етап на рік-другий швидше, інший – повільніше. Скажемо, у Польщі доба стабілізації припала на 1918-1923 р. Боротьба політичних еліт призвела вже 1926 р. до встановлення режиму особистої влади Ю.Пілсудського. Далі розгорнулися реформи, і приблизно з 1935 р. така же підготовка до війни, як і в СРСР.
У Чехословаччині все відбувалося максимально демократично, у Веймарській Німеччині – неймовірно в’яло, зате при А.Гітлері – уже форсовано. Але загальна схема усюди була та ж сама: стабілізація – внутріполітична боротьба – особиста влада і реформи – підготовка до війни. Звісно, міжвоєнний період був дуже специфічним. Але щось подібне (з поправками на вищий рівень цивілізованості) бачимо і в молодих держав, які постали на початку 1990-х. наприклад, у Росії стабілізація режиму тривала 1990-1993 р. і завершилася обстрілом парламенту.
Далі розгорнулася боротьба вже нових, пострадянських еліт: бандитські дев’яності, формування олігархічних кланів, їхня конкуренція за вплив на владу, так звана "семибанкірщина” (аналог російської "семибоярщини” початку XVII ст.), що завершилося встановленням особистої влади В.Путіна. Відтак одні олігархи втекли до Лондона, інші опинилися за гратами, а більшість підкорилися владі. Президент здійснив ряд реформ і почав відновлювати імідж Росії як "найкрутішого хлопця у районі” (мовою дипломатії це зветься "регіоналий лідер”).
В сучасній Україні усе в тому ж напрямку, але якось більш розтягнуто в часі, ми довше запрягаємо. Період стабілізації у нас припав на 1991-1996 р. і увінчався прийняттям Конституції і введенням гривні. Далі те ж саме формування кланів, як і в Росії, їхня боротьба за вплив на Президента. Завершилося то все гучним касетним скандалом, з якого виріс Майдан. Потім п’ять втрачених років. Оце суто українська специфіка, котрої ніяк не можемо позбутися. За п’ять помаранчевих років боротьба еліт розгорнулася з новою силою і завершилася перемогою В.Януковича.
Починається становлення режиму особистої влади і здійснення реформ. Реформи теж дуже специфічні, українські. Якщо Сталін здійснював свої реформи в інтересах військово-промислового комплексу, то в нас вони ведуться в інтересах великого капіталу, орієнтованого на експорт своєї продукції. Іде все зі страшним скрипом, то ж може тривати і ціле десятиліття. Рейтинги влади за півтора роки помітно знизилися, але поки не критично. Сили, яка здатна протистояти реформам, взагалі не видно. То ж вони врешті-решт призведуть до нової якості держави і суспільства, причому роль держави в усіх процесах постійно зростатиме. Це шлях не так у напрямку демократії, як навпаки.
Що в перспективі? Міжвоєнні цикли розвитку призвели врешті-решт до Другої Світової війни. Зараз держави навчилися уникати доведення конфліктів аж до такого стану. Проте взаємна конкуренція все одно наростає. І Україна у тій конкуренції наразі пасе задніх. Хоча формування нового іміджу і підвищення конкурентноздатності – це буде завдання вже наступного, четвертого етапу розвитку. Поки – пережити би реформи, які будуть у нас страшенно розтягнутими, але від того не менш болючими.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
