|
У житті автомобілістів зараз щемка, садо-мазохістська пора: щорічний техогляд. Проходять його геть усі – незалежно від марки авто, особистих статків і займаної посади. Тільки проходять, звісно, дуже по-різному. Не враховується при цьому і почуття гумору в автомобіліста. А дарма. Бо трапляється. Усяке. От , скажемо, Борис Шатров. Тяжкі митарства і відверті знущання надихнули його на цілу сатиричну книжку "Техосмотр”. Автор відомий в Ужгороді учасник КВН, один з двох акторів популярного скетч-шоу "Но, позерай!”.
Мені він пояснив, що цю російську абревіатуру КВН варто зберегти і в українській мові. Бо спершу назва відомого шоу походила від марки першого радянського телевізора КВН, а та складалася просто з перших літер трьох його конструкторів. Тільки згодом її стали розшифровувати як "клуб весёлых и находчивых”. По-українськи це може звучати як "клуб веселих і найкмітливіших”. Принаймні, пропонована у попередні роки абревіатура КВК самим учасникам категорично не подобається. Занадто вже квакає, зовсім інший мелодійний рисунок слова, а відповідно і настрій від нього – не мобілізуючий, а розслаблюючий. Та тільки пісня не про це. І не про любов.
А про техогляд. Однойменне оповідання дещо нагадує "Трьох у човні” Дж.Джерома. Англійський гуморист писав свою повість як такий собі неформальний путівник по Темзі. Вийшло же набагато краще, ніж просто путівник. І у Шатрова вчсе писалося як своєрідна інструкція про те, як треба проходити техогляд: до яких кабінетів стукати, до яких людей підходити, кому що пропонувати, де – посміхатися, де – навпаки. Книжку написано з задоволенням і не без моралі. Задоволення отримують усі, хто не має авто. Тому що їм не треба проходити крізь усе це пекло. Мораль же отримують автомобілісти. Мовляв, а на біса ми взагалі купляли ту машину? Адже разом з нею треба було зразу купляти ціле ДАІ.
Проте якщо ти й не маєш авто, радіти з цього всеодно не варто. Бо з неосяжним світом чиновництва все одно стикаєшся, ким ти не був. Без жертв таке спілкування не минає. Гоголь писав про це по-своєму, Шатров - по своєму. В останнього вийшло набагато зліше і якось відвертіше. Ну ще б пак! Юшенківська Україна, в якій писалася книжка, – це вам не миколаївська Росія. Тепер можна писати все що завгодно – різко, сміливо, зриваючи всі маски. Можна викривати корупцію, розвінчувати нехлюйство і прямо називати усі прізвища.
І вам за це абсолютно нічого не буде. Ніякої реакції на ваші писання, жодних оргвисновків щодо злочинців, ні найменших покращень у роботі критикованих органів. Журналісти про це давно знають. Нашу мафію неможливо перемогти, її можна хіба що очолити. Тобто заляпатися ще й самому. Але це справа особистого смаку. Герой оповідання наприкінці продає машину, щоб купити рушницю. Крок зрозумілий ,але боюся, що для купівлі рушниці йому тим більше доведеться назбирати купу нових довідках, здійснити багатотижневе паломництво по інших кабінетах, познайомитися зі ще крутішими монстрами.
Так що коло замкнуте. Якщо, звісно, він не купує цю рушницю на чорному ринку – разом з усіма необхідними на неї паперами. Зараз, до речі, в Україні закручується ще один прекрасний сюжет для цього автора. Називається він місцевими виборами. Художня самодіяльність у психоневрологічному диспансері відпочиває порівняно з тим, що зараз коїться в Ужгороді. Та й не тільки у ньому.
Шкода, що після 31 жовтня це закінчиться. Цирк поїде, а ображені клоуни залишаться. Чим не тема? Так і проситься на перо Борисові. Один з найколоритніших персонажів його оповідання – працівниця державної виконавчої служби (вимовте уголос цю абревіатуру – ДВК – аж мороз по шкірі!) з ніжним прізвищем Гіммлер. Жінок автор взагалі любить до самозабуття. Чого варта одна його п’єска про те, як два десятки сорокалітніх дам сватаються до його героя. Є й багато інших оповідань.
Про піратів зі смугастими паличками ,які влаштували суцільне Сомалі на всіх наших автотрасах. Про те, що неп треба пити, але не пити просто неможливо. Про наше життя, яке чим більше хочеш покращити, тим більше його погіршуєш. Словом ,суцільний песимізм. Але після читання на душі чомусь легше. Мабуть, сміх таки щось переформатовує в нашому організмі і робить нас витривалішими.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
