|
Наступного вівіторка виповнюється 65 років радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну. До того наш край тисячу років перебував у Кайдашевій сім’ї європейської цивілізації, відтоді перейшов до євразійської.
Правда, останніми роками вже вся Україна нібито хотіла би прилучитися до західних цінностей, але робила то більше на словах. Закарпатці же за останні шість з половиною десятиліть пережили справжній цивілізаційний шок, який триває і досі. В результаті у нас сформувалася така суперечлива ментальність, якої нема більше ніде в Україні.
Зокрема, у нас ніхто не любить владу, але значна частина електорату регулярно і більш-менш добровільно голосує за її представників. Кожен вважає, що ідеально знається на трьох речах – футболі, риболовлі і політиці, але остання все ж лишається панською забавою. У результаті голосують за панів, які і самі не знають, як вони у ті пани вибилися. Проте кожен з них має десятки і сотні родичів, а для закарпатця родинні зв`язки – понад будь-яки інші. В результаті ніде в Україні політика не має такого кланового характеру, не твориться настільки по-сімейному.
Всі співчувають опозиції, але мало хто вірить у її успіх. Якісь підстави для цього дає сама опозиція, розсварена і бездіяльна, розідрана внутрішніми суперечностями і взаємними інтригами – щоб я так помирав, як вона бореться. З іншого боку, наша опозиція – віддзеркалення нашого суспільства, де всі люблять красно говорити, але жити сито-п`яно. Основна формула моральності: "Ми займаємося нечесними справами, але робимо це чесно". Кожен намагається бути тільки трошечки вагітним і при цьому суворо наглядає за цнотливістю усіх навкруг.
Більшість виступає за ліберальні і демократичні цінності, але живе з контрабанди, фальсифікату продуктів, торгівлі людьми (заробітчанами и нелегалами) и десятків інших різновидів подібних оборудок з подальшим відмиванням брудних грошей. Звідси численні магазини, де нічого не купують, фірми, які існують місяць-другий тощо. Значна частина грошей перерозподіляється через систему корупції.
Це створює ілюзію бурхливої економічної активності і дозволяє владі рапортувати про високий рівень життя краян, про свою ефективність. Усі виключно релігійні (принаймні, двічі на рік), та багато хто ладний роздерти односельця іншої конфесії. Для них здається, не так важливо належати до своєї конфесії, як боротися проти чужої. Причому отут вже не обмежуються словами, а вдаються до конкретних справ – аж до підпалів церков. Значна частина закарпатців вірить не у Бога, а виключно у правильність свого обряду (обрядовіри).
Ця особливість стає найпринциповішим критерієм політичної структуризації в області і активно використовується владами різних рівнів. Усі пишаються унікальною культурою Закарпаття, в результаті чого вона усе більше занепадає. Творча интелігеція перетворилася на зраю товаришів, котра веде нескінченну війну за гранти, тендери, спонсорів, а головне – близькість до влади.
Увечері владу лають за чаркою із колегами, а вранці – звеличують у її кабінетах, для того щоб увечері знову лаяти і так далі. У результаті вплив цієї публіки на виборця давно зійшов на пси. Журналісти агітують за тих політиків, яким симпатизують. Але ця агітація зводиться переважно до поливання брудом конкурентів цих політиків, а також журналістів з протилежного табору.
Ефект виходить протилежний – кого найбільше лають, тому читачі кінець-кінцем найбільше симпатизують. Водночас всі вважають себе загалом моральними, порядними людьми, але ні у що не вірять так затято як у найбрудніші плітки. Ніхто у глибині душі не любить Києва зі Львовом (а інших українських центрів для закарпатця взагалі не існує), але всі розуміють, що нікуди від цих родичів не подітися. Тому кожен закарпатець унікально поєднує у своїй душі соборника і сепаратиста водночас.
Причина в тому, що нової політичної еліти в краї досі ще так і не виросло. Тому тут дуже болюче реагують, коли начальника присилають з-за Карпат. Зате цілком спокійно ставляться до цілком керованого з Києва пана, аби лиш він був місцевим уродженцем. Словом, закарпатець за Карпатами (у Великій Україні) – це ще крутіше, ніж запорожець за Дунаєм.
Це навіть не опера, а цілий серіал. Триває він вже 65 років – більше, ніж "Санта-Барбара”. Артисти стають усе талановитішими, сюжет закрученішим. Чекаємо нових серій.
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ"
|
