|
Ольга Тимофієва видала «Вибране». Це вже п’ята книжка її лірики, а ще були численні книжки для дітей і методичні публікації по дошкільному вихованню. Нинішні же понад 200 сторінок віршів – це вже певний проміжний підсумок. Вірші найрізноманітніші – такі ще називають антологічними, про все на світі, на їх основі можна проводити дитячі ранки, шкільні фестивалі поезії, молодіжні посиденьки при свічках, респектабельні творчі вечори, телепередачі, читацькі конференції і просто задушевні розмови у вузькому колі.
Бо про що би не писала ці поетеса – воно все про Жінку. А не буває чоловіка, якому не цікава жінка. Якщо такі і бувають, то вони це ретельно приховують. Бодай проклинають її, але таки не байдужі. Жінкам же цікава їхня власна натура і поготів. Тому інтерес до книжки гарантований. Жінка у віршах Тимофієвої – це така собі річ у собі. Її тяжко окреслити якимись чіткими раціоналістичними визначеннями, за бортом завжди лишається якась дрібничка, котра насправді і виявляється найважливішим. Жінкам з цих віршів потрібно все. Все і ще трішечки. Найдивовижніше, що вони це ще трішечки таки знаходять. І тоді народжуються отакі вірші – у них і втома довгих пошуків, і відчай, і розчарування, і нові надії, відроджені ілюзії, пара кулінарних рецептів, пара косметичних, дуже багато про дітей, трішечки про подруг-знайомих, чимало про чоловіків.
Чоловіків жінки уявляють ще гірше, ніж ми їх. Чоловічі образи у жіночій ліриці – це мрія про ідеал, спроба Галатеї і Пігмаліона помінятися місцями, матеріалізація якихось спогадів про майбутнє. Все це нагадує реального нашого сучасника приблизно так, як сині аватари з однойменного фільму звичайних чоловіків і з плоті і крові. На сторінках «Вибраного» ліричні герої хіба що не гасають верхи на птеродактилях, а так – неначе зійшли з екрану: чуйні, мужні, пристрасні, поблажливі. Жінки принципово креативні. Це вони колись навчилися ліпити з глини посуд і зразу же заходилися його орнаментувати. Потім так же навчилися вишивати, білити і розписувати стіни. Про парфюмерні композиції Коко Шанель вже мовчу. Але найбільше свого творчого завзяття жінки завжди докладали до чоловіків, до яких лиш сягала їхня рука.
За кожним успішним чоловіком стоїть якась жінка – у когось явно, у когось приховано, але така неодмінно є. О.Тимофієва саме і показує, як то робиться. Спершу навколо якогось підхожого суб’єкта накручується цілий кокон побажань, марень, бачень, перспектив і передчуттів. Далі оця серпанкова атмосфера стає усе густішою і чіпкішою, суб’єкт починає бунтувати, пробувати вирватися назовні, вирватися із нав’язуваної схеми. Це породжує не менш драматичну протидію з боку жінки, розгораються пристрасті – не гірше, ніж на світових фондових біржах. Тільки там це називається торгами, а тут – муками кохання. Результат же однаковий: там – обвал ринку, дефолт, легендарні «чорні вівторки», тут – розбиті серця, поламані долі і стоси поезій. А після кожної кризи починається економічне пожвавлення і ренесанс почуттів.
І якесь теляче відчуття світової гармонії, і віра, що надалі вже все буде тільки добре. І нові кокони, і нові спроби поєднати непоєднуване. Чи як колись сказонув Іван Плющ (і цим назавжди увійшов в історію українського словотвору), «увіпхнути невпіхуєме». І знову кризи, і знову спроби подолати їх – що би без цього робили поети?! Ну, поети ще могли би славити партію – благо їх у нас тепер майже двісті. А от поетеси на дрібниці не розмінюються. Бо навіть коли вони пишуть щось громадсько-політичне, все одно виходить про цілком конкретного чоловіка. Така постійність підкуповує. Як писав В.Федоров, «по главной сути жизнь проста – его уста, её уста». Оцією простою (складніше за яку нічого немає) і просякнута уся поезія О.Тимофієвої.
Її доросла поезія легко перетікає у дитячу і навпаки. Жіночий світ, виявляється, так легко вивертається навиворіт, а звідти – назад на лицьовий бік. Разом з усім, що у тому світі є. Він пластичний і сам прагне чоловічих пальців. Він ховає у собі безліч нереалізованих форм, котрі рвуться назовні, силу-силенну символів, що прагнуть декодування, і ще щось таке незбагненне, котре завжди лишається у сухому залишку і в котрому і виявляється захованою уся суть. Хто хоче діткнутися бодай тіні тієї жіночої сутності, може прочитати «Вибране». Ні, після цього читач все одно нічого не збагне у природі жінки, зате отримає естетичну насолоду.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
