Минулого тижня святкували День Свободи, цього тижня – 20-річчя всеукраїнського референдуму за ту ж свободу. Ну, як святкували – черговий раз поскандалили, повимахували кулаками і на тому все скінчилося. Вся пара традиційно пішла у гудок. Хоча загадок не бракувало. Чого раптом згадали про День Свободи – не надто зрозуміло.
Сам його ініціатор В.Ющенко відзначив це свято один тільки рік (не дуже вдало) і після того охолов до нього, як і до більшості інших своїх ідей. Свято призабули ще при ньому, аж тепер раптом згадали. Згадати, звісно, є що. То був політичний карнавал з яскравими шарфиками, піснями, несподіваними знайомствами, гострими внутрішніми інтригами на сцені. Ті інтриги врешті-решт і звели нанівець усі результати. Зібрався натовп цілком нормальних людей, які домоглися свого.
Але натовп не може тривалий час керувати державою, підписувати договори, видавати укази, призначати кадри. Для цього потрібний конкретний лідер, адекватний своїй високій місії. А такого і не знайшлося. Довелося, як завжди, обирати, кращих із гірших. Народ наш доріс до того, щоб відстоювати свої інтереси методами прямої, вуличної демократії, але не доріс до того, щоб висунути із своїх лав сильного лідера. Правда, у такій наскрізь корумпованій системі, де панує суцільна клептократія, де їх знайти – тих нормальних, із досвідом державницької роботи, але і з якимись рештками совісті?
Попрацювавши десяток-другий років серед вампірів, романтичний юнак сам перетворюється на вампіра. Це відбулося і з Ющенком, і з усіма іншими, хто лишень спадає на гадку. Поки маємо якесь замкнуте коло, і ставити ні на кого. Не те що нині, а й у найближчій перспективі не видно адекватного лідера, заради якого варто підійматись. Щойно проголосований, хоча ще і не підписаний президентом закон про вибори не дозволить увійти в політику якимось новим фігурам. Цей закон спрямований на консервацію нинішньої розстановки сил, навіть на її спрощення, а не на розвиток.
Передбачені ним правила гри нараз дозволяють увійти до майбутнього парламенту лише трьом силам – Партії регіонів, "Батьківщині” і "Фронту змін”. Ще кілька сил балансують на межі піднятого прохідного бар’єру у 5%. Далі все залежатиме від того, наскільки вони прогнуться перед владою. Якщо доведуть свою лояльність, їм дозволять пройти, якщо ні – адмінресурсу цілком вистачить, щоб поховати їх навіки.
Що опозиція зможе узгодити своїх кандидатів по мажоритарних округах – про це навіть смішно говорити. Так званий Комітет опору диктатурі уже починає сипатися. Теоретично можливо, що за наступні 11 місяців (голосування в останню неділю жовтня) з’являться ще якісь зовсім нові сили, але тільки керовані з Банкової. Нічого з партійною системою не вийшло. Чому на Заході партії, а у нас – фан-клуби окремих харизматичних особистостей? Бо там є реальна конкуренція у бізнесі, є незалежні суб’єкти господарювання, на такому базисі можуть розбудовуватися і кілька реальних партій. У нас же все, що більш-менш функціонує – під владою.
Тому різні партії – просто маріонетки, прив’язані все до тієї же владної руки. Одна лялька задирається до іншої, але смикають їх усе тією же рукою. Партія влади дуже розраховує, що практично всі мажоритарними опиняться у парламентській більшості. Підстави для того є, оскільки пройдуть тільки дуже грошовиті люди, а вони ітимуть у парламент, щоб зберегти і примножити власний бізнес, для цього ж потрібно бути із владою, а не в опозиції. Інтрига лише в тому, чи вдасться Партії регіонів сформувати фракцію у 300 голосів, чи не дотягнуть. Хоча влада вже нині показала, що для неї і 366 голосів – не проблема.
Саме стільки проголосувало за новий закон про вибори. Опозиція розкололася. Для цього з нею працював перший віце-прем’єр А.Клюєв, відповідальний за співпрацю уряду з депутатами. Кожний отримав якийсь дарунок під ялинку. Відповідно народ страшенно розчарований, у нього все більше туги за тоталітаризмом. Народ хоче крові, сильної руки і дешевих розваг. Хто цього не хоче, той збирається тікати за кордон.
Наші вузи зараз посилено кують кадри для ближчого і особливо дальшого зарубіжжя. На сьогодні найбільш активно опирається сповзанню України у фашизм Захід, якого така перспектива просто лякає. Але особливих важелів впливу Захід не має, у кінцевому підсумку все залежатиме від нас самих.
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ"
|
