При Берегівській школі-інтернаті діє волонтерський гурток «Милосердя». Нещодавно підлітки долучилися до Всеукраїнської акції «Серце до серця», збираючи гроші для хворих на діабет дітей. Відтак поповнили рахунок благодійної акції на 3 тисячі 861 гривню.
А минулого тижня завітали у гості до ветеранів та учасників Великої Вітчизняної війни, аби вручити їм продуктові пакети від Червоного Хреста та записати інтерв'ю очевидців для пришкільного музею "Народна пам'ять".
Насамперед гуртківці на чолі з керівником-педагогом Світланою Фещенко навідалися до 90-річного Андрія Бондаревського. Ветеран розповів про свій військовий шлях, який почався під Ленінградом, далі була Курська дуга, звільнення Києва, Харкова, Будапешта. У званні сержанта Андрій Федорович у складі 163 дивізії 365 полку пройшов Румунію та Угорщину, а День Перемоги відсвяткував у австрійському місті Грац. Був двічі поранений – у руку та голову. Найціннішим для себе вважає військовий орден Червоної Зірки. Хоча і в мирний час не раз отримував високі відзнаки – вже як керівник механізованої ланки при колгоспі Калініна у Берегові був нагороджений, до того ж двічі, орденом Леніна. "За високі врожаї кукурудзи та буряку, – розповідає. – Мав у підпорядкуванні чотирьох трактористів, які працювали на совість". Тепер за стареньким наглядає донька Віра Андріївна, а син Іван мешкає аж в Іркутській області. Він також опанував колись, як і батько, робітничу професію зварювальника.
А ось у 83-річного Юліуса Ріхтера зовсім інша доля. Під час війни він, 16-річний хлопчик із небагатої єврейської родини, спочатку потрапив разом із батьком та мамою у гетто, а потім їх, як і тисячі інших берегівських євреїв, було примусово відправлено у концтабір смерті Аушвіц. Рік, проведений у фашистському рабстві, залишив відбиток на все його життя. Адже жахіття, які побачив, досі не дають спокою ні вдень, ні вночі. "Найважчим днем для мене був той, коли нашу родину практично виштовхали з рідного будинку поліцаї і під конвоєм повезли у гетто, – розповідає Дюсі-бачі. – Другий день, який закарбувався у пам'яті, – це коли товарний вагон для тварин, в якому нас везли, зупинився і ми вийшли на плац, побачили величезний табір, який охороняли есесівці з собаками. Люди, а це переважно євреї, змушені були ходити буквально по священних реліквіях нашої віри, які навмисно були розкидані..."
Він щодня міг померти, але віра у перемогу над нацистами надавала сили жити далі. Батько загинув у перші ж дні у крематорії. А мати дивом вижила, з нею зустрілися вже після війни. Юліус Павлович у мирний час працював у комісійному магазині, хоча довелося пройти до цього і через "сито" НКВД – постійно вимагали подробиць життя в полоні, мало не звинувачуючи невинну людину в зраді. Він так і не одружився, жив одинаком. Зараз ветеранові допомагає у всьому родина лікарів Фабрицій, які живуть поруч.
Волонтери гуртка "Милосердя" планують і надалі навідуватися до тих, хто пережив пекло війни. Адже стареньким потрібна не лише допомога, а й спілкування. До того ж, їхні розповіді – це практично безцінні свідчення безпосередніх очевидців тих подій. Та й залишилося в живих цих свідків, на жаль, дуже і дуже мало...
Олександр Ворошилов
|
