Такою вже є сутність людини, особливо в періоди соціальних реконструкцій: бути невдоволеною майже всім. Не є винятком і вітчизняне мисливське братство, яке за останні 15 років пережило багато законодавчих та організаційних змін. Що буде в 2012-му? – це питання звучало з вуст усіх мисливців протягом сезону 2011 року.
Серед усіх мисливських громадських об’єднань краю найбільш стабільними вважались Закарпатська організація УТМР всеукраїнського мисливського об’єднання «Українське товариство мисливців та рибалок» та військові мисливські організації. І хоча в далекому 1997 році монополія цих двох гігантів сильно похитнулась, але тоді їх керівництво зуміло швидко зорієнтуватись і утримати свої позиції в області. Довелось уступити два адміністративні райони – Рахівський та Берегівський, переважну більшість державних лісів та незначну частину польових угідь. Саме тоді, в 1997-му, з’явилась альтернатива у вигляді невеликих товариств, як то «Хантер», «Берегуйфолу», «Сюрте», та більших – «Лісівник», «Берегівське», «Говерла». Саме кінець 90-х став для мисливців краю дилемою: якому товариству віддати перевагу? Більшість вибрала територіальний принцип: тут живу, тут вадасився мій дід і прадід, батько, тут буду вадаситись і я. Тому новостворені товариства об’єднували мисливців за територіальним принципом, і їх функціонування стало реальністю. А що буде через 15 років (саме такий строк визначається законом як період користування мисливськими угіддями) – побачимо. Так і стало в області 7 мисливських товариств, а за іншими підрахунками – і всі 10. Мисливці швидко визначились і продовжили займатись улюбленою справою.
П’ятнадцять років спливло надто швидко. Крім того, принципи організації мисливських товариств залишились такими, як були при УТМР. Трішки потрясло «Лісівник» у 2005-му у зв’язку із організацією ТМР «Кремінка», яке ототожнювали з ім’ям Нестора Шуфрича. Угіддя у «Кремінки» забрали, повернули «Лісівнику». От і все. Незважаючи на реальні можливості для газдування, в мисливських угіддях господарювання велось за принципом: що Бог дав, те і маємо! Є, безумовно, і позитивні приклади, але ніхто не ставив перед собою реальних завдань підвищення продуктивності мисливських угідь, збільшення поголів’я мисливської фауни тощо. Локальні спалахи чисельності окремих видів, як-то кабана на Виноградівщині, не є показником ведення мисливського господарства в області загалом. Це радше заслуга однієї людини – фаната Степана Золтановича Поповича плюс відсутність масштабних природних катаклізмів. З гордістю можемо стверджувати: мисливське господарство Закарпатської області – максимально природне, якщо хочете – екологічне. З біологічної точки зору чисельність популяцій мисливської фауни – відображення їх природного стану.
Але така ситуація задовольняє далеко не всіх мисливців, армія яких в області збільшується. На фоні постійного збільшення річних членських внесків мисливці не бачать реального мисливського господарювання. В окремих колективах вадаси самоорганізовуються і своїм коштом будують мисливські будиночки, солонці, годівниці, самі організовують охорону угідь, не чекаючи допомоги від єгерської служби та керівництва мисливських товариств. Але в такому випадку постає питання: а навіщо кудись платити членські внески, якщо самі все робимо?
Саме такі відцентрові тенденції панують серед вадасів області напередодні мисливського сезону 2012 року. А тут ще й нові положення про користування мисливськими угіддями, коли з кожним власником земельного наділу необхідно погодити право користування мисливською фауною. Так і виходить: живе собі вадас у селі, маючи свій клаптик землі, погоджує користування мисливською фауною з якимсь мисливським товариством, сплачує внески, а мисливським господарством ніхто не займається. Де ж вихід і чи є він?
Приклад існування невеликих мисливських товариств упродовж 15 останніх років продемонстрував їх життєздатність. Штат таких товариств не є таким непомірно роздутим, відповідні посади займають переважно реальні, а не віртуальні люди, відповідно і членські внески є більш поміркованими, а кошти на біотехнію чи закупівлю збираються конкретно для чогось. Досить згадати, що за 15 років тільки ТМР «Хантер» двічі здійснював випуск фазана, відповідно оформивши всі необхідні документи. Інші випадки – приватна ініціатива окремих мисливців, рідше невеликої групи.
Площа таких товариств невелика, що дозволяє проводити реальну охорону, швидко реагуючи на порушення, тому виявлені тут факти браконьєрства отримують широкий резонанс і не кожному хочеться світитись своїми «подвигами». Саме такі приклади і спокушають окремі групи мисливців організовуватись у самостійні товариства. За останній рік громадські організації мисливського спрямування під різними назвами почали рости в області, як гриби. Всі очікують 2012-го, щоб і собі отримати кусок мисливських угідь.
А що вадас? Як часто буває, кожен знає, як має бути, але мало хто може взяти на себе відповідальність за організацію мисливського господарства. Поміркованіші використовують принцип готовності долучитись до тих організацій, які вже існують, спостерігаючи за процесом загалом. Радикальніші демонструють бажання, переважно на словах, все докорінно змінити. Інші користуються знаменитим закарпатським принципом: ще нигда так не було, аби якось не було – почекаємо, але свого не віддамо. «Опозиціонери» голосно кричать, що все робиться не так, хоч і не знають, як.
От і виходить, що 2012-й може ознаменуватись кризою мисливського господарства на Закарпатті. На фоні гострих конфліктів між мисливцями й існуючими заповідними територіями області загострюються внутрішні конфлікти всередині мисливських товариств, а про мисливське господарство ніхто і не говорить.
На Закарпатті прийнято порівнювати все, що відбувається, із ближніми сусідами – словаками чи угорцями. І справді, різниця помітна навіть немисливцю. Тільки перетинаєш кордон – і обабіч доріг бачиш табунці козуль, фазанів, зайців, лисиць. Зрідка трапляються олені. Створюється враження, що то десь далеко від нас. А причина в такій різниці дуже проста. Там займаються мисливським господарством, газдують, тому і мають. А товариства орієнтовані на господарювання з мисливською фауною, а потім її використання. Саме тільки такий шлях є перспективним для закарпатського вадаса. Виживуть тільки ті мисливські товариства, які готові газдувати.
Людвіг Потіш, кандидат біологічних наук, головний мисливствознавець ТМР «Хантер»
