Публікацій з цього приводу в закарпатських мас-медіа не з’являлося чи то через брак об’єктивної інформації, можливо, через надмірну закритість "атомної” теми й незнання цього факту взагалі або ж через небажання крайових журналістів це "розкопувати” й трохи пофантазувати на вільну тему
Останнім часом про Чорнобиль і Фукусіму на говорить хіба що німий або ж лінивий. Трагедія на японській АЕС сталася нещодавно внаслідок землетрусу, який спровокував цунамі, а вибух, як кажуть, підвів риску у цій прикрій ситуації, "розсіявши" радіоактивні речовини по всьому світу. Кажуть, що недавній вітер навіть у наш, закарпатський край, докотив забруднені цезієм та іншими небезпечними нуклідами хмари. Можливо, що й на наші голови посипався "фукусімський" попіл. Ніхто навіть і гадки не мав, що й японські найсучасніші, найпередовіші та найпрогресивніші технології не витримають удару стихії, що атомна станція Фукусіма наробить шкоди не менше, аніж Чорнобильська АЕС у 1986 році, яка забрала десятки тисяч життів, поламала долі мільйонів громадян України, Білорусі, Росії, зробила їх каліками та моральними невдахами. З часу вибуху на найновішій, як запевняли нас тоді спеціалісти з ядерної фізики, атомній станції, минає 25 років, Дніпро немало води за цей період поніс до Чорного моря, але рани не загоїлися – ні на землі, ні в людських душах. Згадуються "картинки" тих років: з чорнобильської зони люди втікали, як під час війни од німців, із заплаканими очима вони покидали рідні місця та навіки виїжджали у світ за очі – точно так, як це зараз чинять тисячі японців, адже найсхіднішу острівну країну трясе й надалі. Боязні, паніки, страху не меншає, адже в Японії АЕС значно більше, ніж в Україні!
Не хочеться робити аналогії з вищенаведеними подіями, однак у цій статті без них не обійтися: "чорнобильцями" або ж "фукусімцями" могли стати й закарпатці, найперше жителі Берегівського району та частини сіл Мукачівщини й Іршавщини, а дозиметри в кишенях таскали б так само, як нині носимо мобільні телефони. Це при умові, якби в краї, відповідно до Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, з'явилася атомна електростанція та, не дай Боже, вибухнула б. Але, на щастя, цього нині немає, бо в нашому благодатному та вічнозеленому закарпатському краї так і не збудували одну з п'яти українських АЕС (мова – про Рівненську, Хмельницьку, Запорізьку, Південно-Українську та, власне, Чорнобильську станції). Цей гігантський промислово-енергетичний об'єкт, що зайняв би територію у понад десять тисяч гектарів, постав у іншому місці – на річці Прип'ять, що у Чорнобильському районі Київської області (за 110 км. від столиці нашої країни).
Хто ж свого часу набрався сміливості та став на шляху спорудження атомного монстра на нашій екологічно чистій землі? Хто зупинив одну з найбільших афер в історії Закарпаття? Хто "поламав" найбезглуздішу ідею – збудувати в "українській Швейцарії" атомну станцію? І взагалі, чому закарпатці так "агресивно" боролися з "мирним атомом", невже комусь вигідно було стати героєм цієї незвичної епопеї?
Це, як кажуть, одна сторона медалі, але є ще й друга – менш приваблива. Мовляв, чи треба було зупиняти роботи проектантів аж на рівні найвищого державного та партійного керівництва Української РСР, адже АЕС у майбутньому – це економічний рай, робочі місця, це – поселення зі своєю інфраструктурою, це, зрештою, фінансова могутність і достаток усього регіону. Щоправда, за однієї вельми серйозної умови – безаварійної роботи станції. А гарантувати цього не міг та може ніхто в світі – ні тоді, ні зараз. Одним словом, заручившись підтримкою у верхах, війну з "мирним атомом" краяни виграли. З огляду на сьогодення, коли техногенні катастрофи почастішали, потуги закарпатців виявилися правильними. Але ще у так звані радянські часи, які називали застійними, на ці теми – про доцільність будівництва в Закарпатті АЕС – мало хто хотів спілкуватися з журналістами, а останні, через брак правдивої, відвертої, повної та щирої інформації, просто не бралися за її висвітлення.
Автор цих рядків про ледь не божевільну авантюру, задуману в тодішніх партійних і урядових верхах, знав давно, але довгі роки ніхто не брався це коментувати. Та й архіви якщо й зберегли про це якісь згадки, то хіба що московські. На жаль, нині вже немає серед живих тих, хто з цього приводу міг би пригадати щось суттєве. Я, до речі, уперше на цю тему бесідував з колишніми головою колгоспу ім. Леніна (с. Береги) Тіберієм Григоровичем Антоником, про якого писав нарис з нагоди його 60-річчя у 1984 році, відтак спілкувався з секретарем Берегівського райкому партії Гаврилом Йосиповичем Верешом, академіком УААН Василем Васильовичем Шепою, які, до слова, уже пішли від нас у потойбічний світ (останні два померли у 2010 та у 2011 р. р.). Шкодую, що не зумів узяти інтерв'ю від Миколи Миколайовича Семенюка, який безпосередньо керував у ті часи районом, бо він переїхав працювати в Ужгород і якось раптово пішов із життя.
Із очільником одного з найбільших в області господарств розмова відбувалася мало не пошепки – навіть такий гранд аграрного виробництва, як Т. Антоник, не хотів вертатися до справи давно забутих днів. Казав, що саме він набрався сміливості та перший зателефонував у обком до тодішнього крайового партійного керманича Юрія Васильовича Ільницького, аби з'ясувати, що ж то за спеціалісти "вовтузяться" довкола населених пунктів, які були об'єднані в одне господарство. Балакучішими виявилися згодом пани Вереш і Шепа, але з ними про будівництво АЕС на Берегівщині розмірковував у часи української незалежності, коли вже всі про все говорили вголос. Але чи не найповніше про це (задум і його результат) розповів у своїй книзі "Витоки" (Ужгород, "Мистецька лінія, 2007 р.) вже згадуваний колишній перший секретар Закарпатського обкому партії 88-річний Ю. В. Ільницький, який любив і любить свій рідний край, де народився, де виріс, у якому працював із людьми та для людей, повсякчас думаючи про них, вирішуючи на різних рівнях найнагальніші проблеми земляків. А вони – це мільйон із четвертиною жителів від Ужка і аж до Ясіня.
...Почалося ж усе з того, що область у 60-х роках минулого століття активно розвивала свій промислово-економічно-будівельний потенціал, тож усе гостріше поставало питання енергетики. Керівництво краю пропонувало цю проблему розв'язати спорудженням цілого каскаду гідроелектростанцій (щось на зразок Теребле-Ріцької ГЕС), однак у Москві думали дещо інакше. Найвищі в тодішньому Радянському Союзі уми партгоспеліти виношували ідею збудувати в нашому краї атомну електростанцію, що дала б дешевий струм закарпатцям і друзям із країн РЕВ по той бік кордону. Ідея, на перший погляд, прагматична. Але після ретельного аналізу стало очевидним, що такий задум міг прийти в голову людині або ж безвідповідальній, або ж повністю цинічній чи параноїдальній – край наш туристичний, із цілою низкою санаторно-курортних об'єктів, садів і виноградників, і плюс до всього іншого ще й сейсмонебезпечний, тож це принесло б значно більше шкоди, аніж користі. Авторами тупої за суттю ідеї, мовляв, на тобі, закарпатський народе, атомного монстра, могли бути як академіки-фізики з профільного НДІ ім. Курчатова, так і чиновники з Кремля, зокрема, Міністерства атомної енергетики. Нині вже покійний В. В. Шепа був тоді твердо переконаний, що центру таку необдуману ідею міг підкинути навіть хтось із "впливових" закарпатців – у той час, коли вирішувалося питання про будівництво каскаду ГЕС на гірських річках. У середині 60-х років група фахівців на чолі з академіком Мстиславом Келдишем також вивчала це "закарпатське" питання...
Можливо, про це краще б уже й забути, бо літ минуло достатньо, але події останнього часу, зокрема, аварія на японській АЕС і 25-річчя трагедії на Чорнобильській станції, змушують повернутися у часи 40-45- річної давності та задуматися: чому в тоталітарному суспільстві важливі, серйозні рішення за громаду приймали окремі прокремлівські чиновники (згадаймо кулуарність питання про введення радянських військ в Афганістан), не вислухавши навіть аргументи, думку, позицію, твердження місцевих керівників – області та району. Зараз розмови з цього приводу виникають часто, а сама історія про "війну" з наміром будівництва атомної станції висвітлюється скупо, до того ж без деталей та подробиць, неправильно. Заслуги приписуються нерідко тим дійовим особам, хто до цього позитивного вирішення не мав ані найменшого відношення. Словом, героями стають ті, хто тоді ходив іще попід стіл пішки.
Отже, на землях Чорного Мочара – в низині від Берегів, Н. Села, Кідьовша, Затишного й аж до Гаті, Дерцена, Н. Коропця, Пістрялова та Горбка – й мала "вирости" Закарпатська атомна електростанція. Справа була в 1969 чи в 1970 році минулого століття (точної дати з моїх співбесідників не знав ніхто, бо щоденники ж не велися). Та й проектні роботи починалися у великій таємниці – навіть в обкомі та облвиконкомі, не кажучи вже про Берегівський райком партії, керівництво колгоспу ім. Леніна або ж Березької сільради – нічого не знали про таке важливе майбутнє будівництво. Можливо, щось і було відомо, але в інших відомствах, зокрема, в обласному управлінні КДБ. Але там – ані пари з вуст! Тим часом у довколишніх селах люди тільки те й робили, що збиралися гуртами та перешіптувалися, мовляв, на Чорному Мочарі будуватимуть чи то атомну станцію, чи радіолокаційний об'єкт, чи, може, навіть космодром (щось на зразок міні-Байконуру), тобто базу для космічних ракет. Раз не було повноцінної достовірної інформації про важливість, характер і параметри об'єкта, то й чутки ходили найрізноманітніші – одна жахливіша за іншу. Колгоспний голова розповідав, що з кожним днем тривога в селах наростала, населення було збентежене, особливо після того, коли пішов поголос, буцімто всіх із часом будуть переселяти. Але куди, на яких умовах? Зрозуміло, що запитання задавали місцевому начальству, керівнику господарства в тому числі. Тоді й не витерпів Т. Г. Антоник і зателефонував, як уже писалося вище, дуже шанованому серед берегівчан і всіх краян персеку обкому партії Ю. В. Ільницькому й розповів, що тут діється-твориться. Найперше наголосив: у селах, полями ходять якісь невідомі люди, на околиці розбили кілька військових наметів. Сюди потужні машини щодня доставляють якесь обладнання, прилітають вертольоти, на Мочарі роблять заміри, б'ють-закопують кілочки тощо. Словом, робота кипить... Певно, що для обласного очільника це було новиною, у всякому разі, так він описує цей епізод у вже згадуваній книжці. Тож наступного дня подався у село Береги.
Удалося зустрітися з деякими представниками будівництва, але ясності так і не побільшало, адже керівників від есесерівських НДІ ім. Курчатова та Мінатоменерго тут не зустріли. А що візьмеш із будівельників, нехай навіть московських та зі статусами вчених? Тим паче, коли йшлося про надсекретний об'єкт – АЕС. Вони лише сказали, що їм дана вказівка зверху "прив'язувати" проект до місцевості. А ще зізналися, що атомні реактори планується охолоджувати водою з Боржави, яка тече за селом (водогін із Тиси мав бути резервним). Щодо зливу, то спрацьовану воду мали "скидати" в канали, зокрема, Мерце, Верке тощо. Чорний Мочар на ті часи давав непогані врожаї зернових, а в перспективі його хотіли перетворити в житницю Закарпаття. Між іншим, це природна заглибина, така собі низина, де завжди волого, люди здавна вирощували тут овочі та зернові, випасали худобу, а в старі часи тут були озерцята, в яких водилася риба. І звірят у заростях було видимо-невидимо. Чому в Москві вирішили будувати атомну електростанцію саме в Чорному Мочарі – будівничі не знали.
А потім був іще один дзвінок, але на цей раз уже Ю. В. Ільницький телефонував першому секретареві ЦК Компартії України П. Ю. Шелесту, розповівши йому про побачене й тривогу в тутешніх угорських селах. На той час інформація про АЕС поширилася навіть за кордоном, зокрема, в Угорщині ледь не на кожному кроці говорили, що на Берегівщині радянський Кремль вирішив "ощасливити" закарпатців: планує збудувати АЕС, а людей виселити. Куди – не повідомлялося. Якби була демократія, гласність, свобода слова, неодмінно виникли б бунти, мітинги,заворушення, на що натякали на той час "ворожі" для нас голоси – журналісти із радіостанцій США, Німеччини (Бі-Бі-Сі, СНН, "Голос Америки", "Німецька хвиля"), а також Великобританії тощо. Після усної доповіді закарпатський керівник надіслав до столиці України письмову мотивацію того, що будувати АЕС в Закарпатті, до того ж неподалік сіл, у яких мешкає майже 30 тисяч громадян, не тільки недоцільно, але навіть шкідливо, небезпечно. І взагалі, куди переселяти угорців – корінне місцеве населення, яке тут живе століттями? Тут уже окреслювалися навіть політичні нюанси. Отримавши таку інформацію із Закарпаття, Київ не готовий був дати одразу якусь певну вичерпну відповідь. А роботи неподалік Берегів тим часом тривали, люди ходили похмурі, адже ніхто не міг нічого конкретно пояснити...
(Далі буде)
Михайло Папіш, член НСЖУ, головний редактор газети "Берегово"
|
