Що ми, українці, знаємо про Ліван? Те, що вчили в школі: це держава в Західній Азії, яка на півночі і сході межує з Сирією, на півдні з Ізраїлем, а на заході омивається Середземним морем. Країна, що своїм корінням сягає сивої давнини, зберігає стародавній світ тисячолітньої історії християн. В Лівані православ’я зустрілося з феєрверком східних культур і релігій. Кажуть, що це одна з найкрасивіших держав у Південно-Західній Азії, яка славиться мальовничістю і розмаїттям природи.
Але знаний Ліван і довготривалими жорстокими війнами. Міжрелігійні та політичні протистояння, а також бойові дії, що спалахували час від часу, тривалий період відлякували туристів.
Про все це і ще значно більше, причому не з чужих вуст, знає городянин Олег Рощук, який з липня 2001-го по липень 2002 року з миротворчою місією перебував у цій країні. До скерування в Ліван він був командиром інженерного батальйону «Тиса», практично формував його, брав участь у ліквідації повені. Згодом підполковник Рощук отримав завдання виїхати з миротворчою місією під егідою ООН до Лівану. Звісно ж, питали згоди. Погодився, по-перше, з цікавості – хотілося побачити світ, опинитися в країні з прадавньою історією, а, по-друге, там була робота – серйозна, відповідальна, потрібна людям. Достеменно знав її, цьому вчили в Кам’янець-Подільському вищому військово-інженерному училищі, де отримав необхідні знання.
На той час у Лівані періодично виникали воєнні дії між рухом опору Хізболла та ізраїльськими військами. Миротворцям було рекомендовано утримуватися від будь-яких контактів з ворогуючими сторонами. Підполковник Рощук був командиром роти. В його підпорядкуванні служили 140 чоловік, з них близько десяти закарпатців. А в батальйоні – близько 600 вояків з України.
Рота базувалася поряд з населеними пунктами в районі Голландських висот. Основними завданнями були розмінування місцевості, знищення вибухонебезпечних предметів, вирішення гуманітарних питань по наданню допомоги місцевому населенню стосовно будівельних робіт. Участь у військових діях підрозділ не брав. Рота Рощука здійснювала інженерне забезпечення індійських миротворців, які безпосередньо займалися роз’єднанням ворогуючих сторін, на той час уже без застосування зброї. Втім, сама присутність на ліванській землі миротворців відігравала певну роль.
З ліванцями та індійськими військовими Олег Степанович спілкувався англійською мовою. Спершу мав штатного перекладача, а вже через 2 місяці не потребував його послуг. По-перше, мав навики мови зі школи, по-друге, було бажання спілкуватися з людьми, а, по-третє, «спіймав» перекладача на тому, що він свої міркування видавав за думки командира роти, причому недоречні, бо в справі, про яку йшла мова, не орієнтувався. Вдосконалювати своє володіння англійською мовою було легко, спілкуючись з індусами, які завжди комунікабельні та доброзичливі у ставленні до того, хто намагається їх не тільки почути, але й зрозуміти. В житті, до речі, вони такі ж, якими ми звикли бачити їх в індійських фільмах – прості, добродушні, порядні, відкриті душею.
Рота Рощука готувала індійським миротворцям позиції, бомбосховища, вертолітні майданчики, розчищала дороги від снігу. У Лівані кожен робив свою роботу.
– Служба там і тут, в Україні, особливо в теперішній час, безперечно, відрізняються, – розповідав підполковник. – Там командира голова не боліла через те чи ситий солдат, чи буде пальне для машини? Я виконував роботу по організації і здійсненню інженерних завдань. Вони мали бути виконані в чітко встановлені строки, з дотриманням усіх заходів безпеки. І не треба було журитися: чим нагодувати солдат, як одягнути їх, як заощадити каністру пального?
Проте небезпека на ліванській землі, звісно ж, чатувала – періодично виникали бойові дії. Про це не повідомляв дружині, аби не хвилювалася. Із зони небезпеки потрібно було своєчасно забрати людей, вивезти їх у безпечне місце. На щастя, миротворці не гинули. Бо головною задачею було зберегти їх. А, між іншим, кордони Лівану та Ізраїлю були всуціль заміновані. Активні бойові дії там велися з 70-х років минулого століття. Періодично то виникали, то припинялися. Потім була громадянська війна, міжрелігійні протистояння…
Здавалося б, неспокійна держава. Але про те, що поїхав туди, не шкодував ні тоді, ні зараз. При можливості відправився б туди й нині. Хотілося б побачити, як змінилася країна за 10 років, поспілкуватися з друзями й знайомими, які залишилися там. Та й загалом у Лівані проживає багато українців, котрі одружилися з ліванцями ще в студентські роки. До речі, суспільне життя там вирує – засновано дуже багато різних спілок, організацій, об’єднань. Приміром, однією з них є спілка випускників вузів колишнього Радянського Союзу.
Їхати до Лівану Олег Степанович, ймовірніше, радив би. Адже там дуже мальовнича природа. Для туристів у цій країні трохи дорожчий рівень життя, ніж у нас, але є чудові готелі, прекрасні пляжі. Там благодатний клімат. Приміром, підполковник Рощук сам бачив, що на ліванській землі збирають три врожаї картоплі. Там чудово плодоносять не тільки яблуні, груші, черешні, але й інжир, фініки, банани, апельсини, мандарини, лимони. А найкрасивішою з усіх пір року є весна, коли всі гори вкриваються рясним цвітом.
До іноземців корінне населення ставиться насторожено, але до українців – добре. Їх можна зрозуміти, адже там було стільки завойовників. А загалом ліванці – палкі патріоти своєї країни, доброзичливі, привітні, толерантні люди. Вони важко працюють, утримуючи свої сім’ї, з-поміж яких є чимало багатодітних, особливо мусульманських. Люди там дуже віруючі. А церковне керівництво (на кшталт нашої «двадцятки»), до якого обирають найшановніших людей общини, є дуже впливовим. У неділю все населення масово йде до церкви. Але їхні храми зовсім не схожі на наші – вони більше нагадують фортеці. Не приховуючи цікавості, Олег Рощук запитав у одного з вірян, мовляв, чому? Ліванець пояснив: «Під час бойових дій наших жінок та дітей ми відправляємо до церкви, а самі йдемо воювати».
Як і в кожній країні, ліванська їжа – специфічна. Готуючи її, господині додають дуже багато різної зеленини. А ось у індусів дуже гострі страви, не кожен українець міг ходити до них у гості на обід. Проте Олег Степанович, поважаючи їх, терпляче їв, радуючи гостинних господарів. Та найбільше йому подобалися східні солодощі. Недалеко від позиції був магазин, де миротворці частенько бували. Куштувати доводилося такі вишукані солодощі, які доти й не бачили. На смак чудові, а вибір – очі розбігаються.
Втім, у Лівані нашого земляка вражало все, кожен день був несхожим на інші, щодня бачив щось нове, пізнавав країну з прадавньою історією. Їздив містами, про які чув, навчаючись у школі. У пам’ять закарбувалося все. Особливо незабутнім був випадок з індусами, коли випав сніг. Для них це було диво дивне, жах і шок! Доти снігу вони практично не бачили, навіть не знали, що його треба розчищати, аби бодай двері відчинити. Кілька днів індійські миротворці сиділи без харчів, палива та електрики. «А коли ми прочистили дорогу від снігових заметів на їх позиціях, вони падали на коліна і цілували нам руки», – згадував підполковник.
«Якою ж є Ліван очима українця?», – таким було останнє запитання нашої бесіди з колишнім миротворцем. «Країна не є відсталою, вона розвинена, навіть на той час там уже були такі технології, які в нас тільки зараз з’являються. Контраст відчувався і в галузі техніки, і в сфері будівництва доріг. Яким би нестабільним Ліван не був, але до цих питань там відносяться дуже серйозно. Рівень підходу до роботи в цій державі європейський. Працюють не так, як в Україні буває: розрили канаву і забули її засипати»…
Ганна КОБАЛЬ, "Новини Виноградівщини"
