|
Людина, яка щаслива своїми досягненнями
21 листопада відомий у Закарпатті, Україні й навіть багатьох державах світу своїми досягненнями професор кардіолог Микола Рішко відзначає 55 років. Він – голова Товариства терапевтiв та кадiологiв Закарпаття, Заслужений лікар України, а ще – хороший сім’янин, гуманіст-мисливець, патріот рідної землі й просто надзвичайно чуйна людина. Сьогодні він - у гостях у «Неділі».
- Миколо Васильовичу, розкажіть про себе, звідки той потяг до медицини? Чи зі шкільної лавиці бачили себе в білому халаті?
- Народився я 21 листопада 1954 року в Ужгороді, на Радванці, в сім’ї студентів. Батько на той час штудіював медицину, мати – математику. Вчився я у першій школі ім. Шевченка, яку у 1972 році закінчив із золотою медаллю. У школі інтереси були великі, як і у всіх звичайних хлопців. Спершу я хотів бути інженером. У старших класах зацікавився підводними епопеями, багато читав літератури, і навіть змайстрував сам акваланг: розрахував його, врахував усі нюанси. Зі звичайної каністри та спеціальних трубок все зліпив до купи – і, на диво, воно працювало, причому не лише вдома у ванні, але й на річці (Посміхається, - Авт.). Ще за рік-два я захопився історією, а вже буквально в останній рік перед вступом вирішив обрати медицину. Вступив легко, бо мав хороші знання, складав тоді, до речі, «фізику». З усіма п’ятірками закінчив медфак.
- Якщо добре пригадую з попередніх наших розмов, ви ще й усю молодість займалися громадською роботою?
- То ще на першому курсі я потрапив у будівельний загін, і так добудували ми, що невдовзі я став командиром загону, потім – комсоргом групи, курсу, відтак мене обрали в бюро медфаку, а потiм i секретарем комітету комсомолу свого факультету. І відтоді так і пішло по всьому моєму життю – я мав виключно виборні посади. А паралельно з усім цим активним громадським життям ще й працював медбратом у хірургії. Чесно кажучи, думав, що стану хірургом, бо отримав чималий досвід у відомих на той час хірургів, та й чергування додали практики. Бо тоді було не так, як зараз, що й спати можна під час чергувань, тоді треба було ціну ніч «йграти»: не було ні одноразових шприців, а лише металеві, їх треба було мити, кип’ятити, чистити; крапельниці були гумові з одним склом посередині, і їх постійно треба було контролювати, аби повітря не потрапило. Оскільки ж бувало таке, що й 70 людей лежало у відділенні, усім треба було уколи зробити чи крапельниці покласти а потім наступнику все чисте передати. Бувало, так наробишся – страшне. Паралельно я й оперував.
- А як все ж таки сталося, що ви стали кардіологом?
- Ну, до кардіології у мене завжди було хороше ставлення, ще на третьому курсі відвідував гурток з оперативної хірургії, бо тоді молоді люди один перед одним змагалися, відвідуючи якомога більше наукових гуртків, виступаючи на конференціях, приймаючи участь у спортивних змаганнях тощо. Я так само займався в гуртку. На медфаці тоді ще був віварій, ми проводили операції на собаках, давали iнтратрахеальний наркоз, розрізали грудну клітину, перев’язували коронарну артерію, отримували таким чином штучний інфаркт мiокарду, а відтак виходжували тваринок, брали аналізи тощо; на основі тих спостережень я навіть друкованi наукові роботи по гострому інфаркту мав. Але остаточно визначитися з вибором шляху в кардіологію насправді допоміг неприємний випадок. Десь на останніх курсах мого навчання на медичному факультетi у мого батька стався інфаркт, і це, вочевидь, остаточно вплинуло на вибір.
- Знаю, що вам ще замолоду високо оцінили в столиці й пропонували хороші посади…
- Так, було таке. Після закінчення вузу мене направили до Виноградова кардіореаніматологом. Я вже на той час був одружений, мав двох дітей, разом з жiнкою на розподілi мали найвищi бали. Уже звідти вступив у клінічну ординатуру в Інститут кардіології імені академіка Стражеска у Києві. Там пропрацював і провчився 2 роки, і за час ординатури я захистив і кандидатську дисертацію по ішемічній хворобі серця. Таке вдавалося не багатьом, тому після ординатури мені директор Інституту сказав, що залишає мене головним лікарем. Досить довго тривали наші з ним дебати, бо я не хотів залишатися, дружина категорично відмовлялася переїжджати, а директор не хотів розуміти, як то я не хочу займати таку хорошу посаду. Все ж таки я повернувся додому, на кафедру госпітальної терапії рідного вузу.
- І вже тут почалася справжня робота…
- Тут, на кафедрі, на початку 80-х зібралася молода потужна команда, яка активно працювала над пошуком нових методик у лікуванні серцево-судинних захворювань. Широко тоді ми запровадили в клінічну практику велоергометрію, ехокардіографію, cпіровелоергометрію – це дослідження зовнішнього дихання, газообміну, це те, чого в нас тоді ще не було. Після цього були впроваджені в обласнiй лiкарнi такі методи як холтермоніторинг електрокардіограми, потім, у 1990-му р. мною була зроблена перша в областi коронароангіографія. Спільними досягненнями кафедри були й нові методи лікування інфаркту, приміром, метод внутрішньовенного введення нітрогліцерину. Усе це дозволило говорити і про зменшення інвалідності після таких тяжких захворювань, і про кращу діагностику серцевих хвороб, причому на ступінь, на два. Перед тим ще, у 1987 році, мене направили в докторантуру в Інститут серцево-судинної хірургії імені Бакулєва в Москві. Тут я навчився і активно робив коронарографіi, ангіопластику коронарних артерій. Усе це я приніс сюди, на Закарпаття, у той час, коли на Україні всі ці методи ще дуже слабо розвивалися. Як результат - одними з перших в Україні і першими на Західній України ми успiшно зробили першi тромболізиси гострого інфаркту у 1989 році.
Кардіологія у Закарпатті: семимильними кроками у майбутнє
- Активно кардіологія почала розвиватися в окремому диспансері, чи не так?
- Коли я починав активно працювати, кардіологічна служба в області функціонувала у складі терапії, і для розвитку першої бракувало належних умов. Постала необхідність виокремлення великого приміщення, і те, що вся кардіологія області зосереджена зараз у такій хорошій будівлі – це все завдяки проведеній потужній роботі. За задумом, ця будівля, в якій ми нині знаходимося, зводилася для ЦЛК, потім її планували віддати під дитячу лікарню, потім інвалідам, і, зрештою, всі ці суперечки так затяглися, що десь на 7-8 років будівництво припинилося. Зрештою вирішили зробити тут кардіодиспансер, і це стало справді хорошим рішенням, щоправда, за виключенням одного нюансу. Все ж таки, вочевидь, требу було думати про розміщення кардіослужби десь на території нинішньої ОКЛ, тому що кардіологія дотична до дуже багатьох інших галузей медицини, і навпаки, і нерідко нам потрібно залучати вузьких спеціалістів, або наших лікарів треба для консультацій у інших відділеннях обласної лікарні. Оскільки ми на «Шахті», доводиться спеціалістів доволі далеко возити, це теж не дуже добре. Але, тим не менше… Після того, як кардіологія перейшла у нове приміщення, збудоване за європейськими технологіями, підходами, наша служба почала розвиватися семимильними кроками.
- Тут уже з’явилася можливість втілювати сучасні методи лікування?
- Так, саме тут почали втілюватися всі мої мрії, мої та моїх колег розробки. Врахуйте: від часу, коли ми зробили першу коронарографію, і до часу, коли поставили «на потік», минуло майже 15 років. Багато часу, але тепер у нас все «на потоці», і я вважаю себе щасливою людиною, що те все, до чого я закликав, над чим працював, здійснюється. Я вже давно кажу, що інфаркт можна лікувати від доби до трьох, а найскладнішi випадки – до тижня, і лікувати, а не як раніше випускати людей на 90 % інвалідами. Я щасливий, що дожив до того часу, що ми тут, в Ужгороді, все це робимо.
- Але, знаючи вас, не вірю, що на цьому зупинитеся?
- Певна річ, залишилося нам ще зовсім немало, удосконаленню немає меж. З наступного року плануємо почати робити таке: якщо нам хворого завезуть протягом перших 5 годин розвитку інфаркту, то при вдалому збігові обставин, думаю, такий пацієнт за 2-3 дні зможе піти додому. Так роблять у всьому світі: протягом перших годин за допомогою спеціальних препаратів розчиняють тромб, який закупорює судину і фактично спричиняє інфаркт. Навіть у машині швидкої можна починати таку роботу. Друга ситуація – ми зможемо зайти спеціальним катетером у коронарну артерію і розчинити тромб інтракоронарно. І навіть якщо виявиться, що артерія дефектна, на 70-90 відсотків забита бляшками, то одразу ми зможемо повністю її просанувати, поставити стент, і на кілька років хворий зможе забути про проблеми на цій артерії.
У нас уже є все обладнання для проведення відповідних маніпуляцій, але маємо доволі старий ангіограф. Проте сподіваюся, влада нам допоможе вирішити цю проблему, тим більше що є порозуміння з владою у вирішенні цього питання. Але нам багато ще чого треба, аби наші люди лікувалися на світовому рівні, аби закарпатці не їздили до Києва чи Дебрецена, а отримували допомогу вдома. Ми над цим працюємо, і я щасливий, що дочекався того часу, коли мої ідеї, розробки та мрії вже втілюються, розвиваються, і дають користь людям. А ще мені страшенно приємно, що навколо мене працюють висококвалiфiкованi колеги, бiльшiсть з них являються моiми учнями, це для вчителя дуже важливо, коли в нього є послідовники. Хочеться назвати колег, як багато роблять для розвитку сучасноi кардіологii в областi, а ще більше зроблять для впровадження в нашу практику найсучасніших методiв дiагностики та лiкування серцево-судинних захворювань.
Це- головний лiкар кардiодиспансеру Р.I . Соскида, заст.. головного лікаря М.I. Доценко, професор М. В. Бичко, доценти С. О. Лiнчевська, I.I. Когутич, Т. В. Чендей, зав. вiддiленнями . А.I Яворський, Я. Г. Раточка, В. М. Ком»ятi, Р. В. Мороз, М. Ф. Вайда, Л.I . Балiнт, Н. О. Мушка, О. П. Плиска, Т.I . Василовка та iншi.
Якщо не знаєш, як вчинити, поступай за Божими законами
- Попри медицину, у вас дуже різноманітні інтереси, приміром, ви ще й активний депутат Закарпатської обласної ради…
- Так, причому сказав би таке зі своїх спостережень. Перше й найважливіше – в депутати мають іти люди досвідчені, які вже багато чого зробили у своєму житті, які бачили у світі багато. Друге - депутатство дає дуже різноманітні знання, змушує вивчати нові сфери, розуміти, приміром, як мені, що крім хвороб є ще й проблеми дітей, інвалідів, є ще й економічні передумови для вирішення того чи іншого питання… Це неоціненний досвід.
- Миколо Васильовичу, але, як на мене, ви доволі аполітична людина…
- Лікар не має бути політиком, він повинен займатися своєю справою, і приносити користь там, де вміє, і мусить відстоювати інтереси своїх пацієнтів, своєї клініки, своєї роботи за будь-яких політичних «розкладів».
- Знаю, що професор Рішко полюбляє вадаску?..
- Я в принципі дуже люблю природу, а мисливство для мене – це в першу чергу спілкування з лісами, горами, з нашим прекрасним довкіллям. А ще – можливість зустрітися з друзями, поспілкуватися, відволіктися трохи від тієї роботи, яка щотижня лежить на плечах лікаря. Але я не лише полюю, разом зі своїми колегами ми думаємо над тим, як і що зробити для довкілля корисного. Ось і зараз на сесії останній я запропонував обмежити в’їзд в ліси на квадроциклах, джипах без потреби, бо такі машини завдають ерозії грунтам, розлякують дичину тощо.
- У вас велика родина, знаю, що навіть ваші діти вас наслідують?
- Так, маю трьох дочок, дві з них пішли нашими з дружиною стежками – стали лікарями, молодша дочка закінчила консерваторію і паралельно юридичний факультет. Маю вже чотирьох внуків, і страшенно люблю, коли збираємося всієї родиною на пікніки, причому робимо це дуже часто.
- Ваша родина не ревнує вас до роботи?
- На щастя, вся моя родина мене розуміє і підтримує, і в першу чергу це моя дружина, бо обоє ми лікарі. Жінка – Ольга Іванівна Рішко - завжди підтримувала мене, бо вона працює «на острії» - лiкарем швидкої медичної допомоги. Тому в родині я завжди отримував порозуміння і підтримку, і завдяки цьому міг також розвиватися, працювати.
- Чи маєте життєве кредо?
- Життєве кредо має мати кожна людина. У мене таке - притримуватися заповідей Божих. Маю золоте правило: якщо не знаєш, як вчинити, поступай за Божими законами, тоді ніколи не програєш.
- Миколо Васильовичу, дякую за інтерв’ю, і зичу вам з нагоди такого прекрасного ювілею всіх благ, всього найкращого, родинного затишку і благополуччя, і ще багато сил на порятунок нас, ваших співвітчизників. Поваги вам від колег і вдячності від пацієнтів на многії і благії літа.
Наталка Логойда, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
|
