"Очевидно, це якраз перед від’їздом у Колодяжне. Леся із сестрою Ольгою й меншими дітьми, з якими вони дружили, заходили у Верхній замок через В’їзну вежу, підходили до цього муру і проходили у хвіртку, яка була пробитою в мурі”, - каже історик Петро Троневич.
Про Волинь і головний твір поетеси. Історію про дядька Лева Леся ще дитиною підслухала від хатньої робітниці. Жив він поблизу села Скулин над озером Нечимне. Саме ця мальовнича колись місцевість навіяла Лесі її "Лісову пісню", з опису краю і починається твір.
"Музей був дуже давно, тільки його давно вже немає, того музею, це побудували інший музей... Поки його доглядали той музей, все там нормально було. А старенькі стали баба й дід, вибралися в село, той музею спалили”, - каже старший доглядач музею "Лісова пісня" Іван Ющик.
"Вона приїжджала така панночка, була вся у віночках з тим своїм вбранням таким. Місцевий народ собі не міг такого дозволити... На початку Скулина з правого боку, як в’їжджати, була криниця і вона приїжджала завжди туди брати воду. І місцеві дітлахи особливо та й дівчатка прибігали дивитися на таку пані”, - каже лісничий Скулинського лісництва Леонід Лесюк.
Виявилося, образ не лише дядька Лева, а й Лукаша - писався з реальних людей. Якщо про першого місцеві мало що пам’ятають, то прототипом Лукаша, запевняють, міг бути мешканець села Ярмил Кубах, який нині покоїться на сільському кладовищі. Кажуть, він був небайдужий до Лесі. А на місці, де жив дядько Лев, ще зберігся дуб, під яким відпочивала поетеса. Тепер тут заповідник, де проводять виїзні уроки й читання.
"А я ще знаю: любчику, хороший душогубчику, де ти варився, Ти водяну царівну замінив на мельниківну. Зимові довгі ночі, а в дівки гарні очі, недарма їй паничі носять дукачі”, - розповіла учениця 23-ї Луцької школи Анжеліка Даньчева.
"Я думаю, що воно могло так бути, що Леся на місці мавки ставила себе. може вона й справді тут була вже такою дитиною підлітком, може, вона справді сама, може де кохала того Лукаша і вона поставила себе на місце і писала все, те, що відбувалося насправді з нею, а не з Мавкою”, - каже лісничий Скулинського лісництва Леонід Лесюк.
Нині місцеві розповідають про свою багату сельчанку лише хороше. Кажуть, коли пані виходили надвір, то збігалося подивитися все село, а коли виїжджала кіньми, дзвоники на них було чутно дуже далеко. Це була багата родина, але ніколи не ображала простолюд, який працював у них.
