Ліворуч від місця нашої "дислокації" у десяти кроках від очерету – трирядна кленова загородь, що зеленою стіною відмежувала нас від Іршавського шосе. За нею – півкілометрова альтанка, яка слугує спостережним пунктом. Звідси, незапримітно для качок, можна визначити їхню "передислокацію". І місця скупчення, що стратегічно необхідно кожному мисливцю. Місце нашого перебування видає попеляста димова смуга, що цівкою звивається до гори. Тут у 18-літровому казані вариться "бограч". Дійство дуже відповідальне – у казані булькочуть картопля, квасоля, свіжі свинячі ніжки і "боршошка крупного калібру". До спецій увійшли пекучий перець, помідори, морква, петрушка, кріп, цибуля і часник...За словами ветерана мисливської справи Андрія Ковача, який скуштував з цього казана м'яса і поливки, не з одного дикого кабана та зайця, "перед таким ароматом треба впасти на коліна".
Мисливці – це така категорія життєрадісних веселунів, яким щиро позаздрить наймудріший оповідач. Цього разу дев'ятеро сміливців добули п'ятьох качок.
– Це добре чи мало? – цікавлюся в Івана Химинця – голови Лалівського мисливського осередку.
– Буває, що і за два дні нічого не вполюємо. А тут... Не той мисливець, хто носить за спиною рушницю, а той, хто повнить годівницю. Це вже до розмови втрутився підприємець Володимир Хрипта.
За ним слова просить Михайло Машіка:
– Ідемо по лісу. Раптом собаки, мов навіжені, рвуться з повідків ліворуч – до купи хмизу. Підходимо ближче – і бачимо таку оказію: Джек (собака) крутить по колу величезного сікача, чорного-чорного, ніби смолою обмащеного. З вилиці стирчать два здоровенні ікла, очі від злості кров'ю запливли, з рота тече піна... Я цілюся і заодно вибираю позицію, куди, на всяк випадок, тікати. І тут – "ба-бах!"
Поки очі протерли від диму, дивимося, сікач мчить прямо на нас... Ми – ноги під себе та мерщій в кущі... Потому всі троє години зо дві біля багаття штани сушили. Ох і сміху було!.. Лежимо на брезенті горілиць. Дивимося на небо. День – гарний. Нині ми відзначаємо закриття чергового полювального сезону. Щось відстріляли. За санітарними вимогами. Але в усіх лісових угіддях відремонтовано і наповнено сіном, кукурудзяними качанами, житом, ячменем і сіллю звірині годівниці. Отакий підсумок!
Перед дорогою додому ми присіли під молодою грушею.
– За переказами літніх пістрялівців, колись на цьому полі була "фоштерня" – будинок лісівника. Тут він жив зі своєю сім'єю, кожного літа косив, сушив і складав у копиці сіно на зимівлю худобі.
Не гнівався, що з настанням темряви тут, як у лісі, взимку і восени хазяйнували козулі. Кабани й олені.
І ось одного пізнього вечора "фоштер" повертався додому, в полі його застала буря. Схованкою залишалася стара груша, яка одиноко височіла посеред луки. Тієї ночі грім розсік навпіл і спалив на попіл кремезне дерево. Загинув під ним від громовиці і добрий душею місцевий лісник. З роками на цьому місці виросла молода груша, яку посадили вдячні пістрялівці. І сьогодні вона стоїть посередині косовиці – мов символ добрій людині, яка оберігала красу цих незайманих околиць. Двічі на рік приходить сюди віддати шану "фоштерові" та його милому сімейству наші мисливці і місцеві жителі. Це місце – свідчення того, що людина воєдино жила з природою і тихо, в її обіймах спочила від зненацького спалаху громовиці.
Десь оддалік рипить під ногами сніг, кричить деркач, "виє" свою пісню сіроманець, а потім усе стихає. Повертаючись додому без дичини, йдемо повз базар. Тут можна купити вже поскубану качку... щоб не зганьбитися перед домашніми – купуємо...
Ще довгих півроку я аналізуватиму оті соковито-дотепні мисливські оповіді, аби потім знову вирушити в очерети Пістрялівського ставка – на "дику качку". Іван Копча, член Національної спілки журналістів України
