|
Не маєте грошей до Італії, аби побачити місто на воді Венецію – не особливо сумуйте. Венеція є і в Україні, щоправда, про неї мало хто знає. Самі вилківчани навіть хваляться, що в них усе так само, як в Італії, лише з єдиною відмінністю – зелені в українському містечку на воді набагато більше, ніж в європейському….
Кажуть, краще один раз побачити, ніж сім разів почути. Так і з невеличким містечком Вилково, що на Одещині — в місцині, де впадає Дунай у Чорне море. Щоправда, для того, аби це побачити, про саме Вилково треба почути. Я особисто дізналася про нього вперше лише цього року, й то випадково «надибала» в Інтернеті. Чесно – здивувалася. Потім – зацікавилася, зрештою так співпало, що шукала якомога віддаленіший від людей і цивілізації куточок — і знайшла його неподалік того ж таки Вилкова. Вирішила – буду там стовідсотково.
«Кінець каналізації»
Маючи на увазі «кінець цивілізації», саме так висловилася 6-річна Танюша, дочка наших друзів, коли ми приїхали в Катранку – невеличке курортне містечко на березі Чорного моря. Катранка знаходиться кілометрів за 130 ще за Затокою в бік Молдови, і якщо «правильно» їхати, то навіть можна таки доїхати. З каналізацією тут виявилося не так уже й страшно, а ось з цивілізацією – якраз те, про що мріяли. Виявилося, що навіть питну воду для дітей треба везти з собою, пиво про всяк випадок ми прихопили також. Одразу два блоки. Щоправда, потім виявилося, що невеличка будівля за два метри від нашого двору — місце, де свіже пиво розливають всього за 5 гривень за півлітра. Рибу копчену, сушену, в’ялену і ще бозна-яку продають метрів за 300. Але про все по-порядку.
Якщо виїхати ввечері з Ужгорода і їхати всю ніч, то десь близько 10-11-ї ранку до Катранки можна доїхати. Якщо їхати «правильно» — обирати ізмаїльську трасу й через частинку Молдавії, й не дай Бог їхати через Затоку. Ми ж поїхали неправильним шляхом. Чесно кажучи, така відома система навігації, як ДжіПіеС «підвела» — показала, що через Затоку дорога на Катранку є, а насправді виявилося, що її немає — є просто прокладена тракторами чи ще невідомо ким курна колія посеред широчезного одеського степу… Ні води, ні людей, ні навіть верблюдів, аби плюнули в наш бік… Тим не менше, ми якось доїхали (в Затоку заїхали – жахнулися: люди на березі моря сиділи практично одне на одному, відпочивальників було, мабуть, більше, ніж піску…), і виявилося, що ота Катранка – навіть з пунктом пропуску, проїжджаючи через який вас чемно ніби попереджають: міліція ось, поряд, не забувайте… Наша господарка Тетяна потім навіть зізналася, що завдяки такій присутності правоохоронців у селищі порядок таки тримається: не крадуть, не б’ються.
Тримісний номер з усіма зручностями та триразовим харчуванням на родину з двох дорослих та двох дітей (старшій – більше 3 років) нам обійшовся всього в 280 гривень. Цілодобовий гарячий душ приємно вразив – виявляється, з крана тут постійно тече сірководнева вода (але без неприємного запаху), тому оздоровлюючі ванни ми приймали тут задарма (в Закарпатті доводиться їздити за цим в Берегово і платити гроші). Перед будиночком з нашими кімнатами росли дерева, поряд розклали шатра, під ними ми обідали, снідали й вечеряли, всю їжу нам приносили сюди. На кухні в будь-який момент можна було переконатися, що варять свіже і в нормальних умовах, тому їли з цієї столовки навіть діти до року. До моря треба було пройтися хвилин з десять, бо між ним і базою знаходиться прісне озеро — рай для любителів риболовлі. Людей на піщаному пляжі виявилося таки небагато, море було теплим, тому відпочинок вдався. Чесно – рекомендую таки туди поїхати, не пошкодуєте.
Українська Венеція
До української Венеції поїхали ми десь на день третій, коли погода трішки зіпсувалася. Від Катранки – кілометрів двадцять.
На перший погляд – містечко, як закарпатський Перечин. Всього 10 тисяч мешканців, базарчик у центрі, музей, кілька кривих вуличок, вкритих асфальтом. Одразу думаєш – надурили. Насправді ж не так. Незвичність міста в тому, що його стара частина розташована на воді, і лише невелика площа на суші. Здебільшого ж замість вулиць — канали, якими переміщаються, в основному, на своєрідних українських «гондолах» — дерев’яних і моторних човнах. У місті власне по каналах плавають стоячи на кормі човна і відштовхуючись жердиною. Канали так і називають — вулиця Пушкіна чи Щорса, або ж уже щось «ближче до теми» — Білгородський канал…
Переважна більшість населення у Вилкові спілкується російською мовою допетровських часів, цим і пояснюються окремі смішні словечка та наголоси. Принаймні так розповідає наш провідник Сашко. Він ще й жартує: є такі вилківчани, особливо похилого віку, котрі й досі не знають, в якій країні живуть: хтось до цього часу думає, що «під Росією», хтось — «під Румунією».
А зрозуміти такі думки можна, бо історія виникнення Вилкова справді цікава. У середині 17 століття донські й запорізькі козаки, які втікали від переслідувань за релігійними чи політичними мотивами, поселилися в нижній частині дельти Дунаю. Місце вибрали на материковій частині на низьких наносних берегах, які при сильних вітрах і паводках затоплювалися водою. «Саме так виникла необхідність в зміцненні місць під житло, господарські споруди і городи. Грунт брали безпосередньо на місці, прокопуючи навколо захоплених ділянок канали. Останні ж слугували межами між земельними ділянками господарів, а ще — хорошими проходами та укриттям для човнів», — розповідає місцевий житель.
Як результат такої діяльності— нині разом з природними протоками дельти рукотворні канали утворили єдину водну систему каналів містечка Вилково, і не загубитися в ній може лише уродженець цих місцевостей.
Коли заглиблюєшся ж у вулиці української Венеції, то перше, що спадає на думку: Боже, і як тут люди живуть? Згадується стара народна мудрість про дівчину – мусить приживатися всюди, як верба. Так і ми, українці, вочевидь, приживаємося там, куди доля закине. І у Вилкові. Щоправда, за статистикою, українців тут всього четвертина, інші жителі вважають себе і росіянами (в тім числі ліпованами – це старообрядці поповського напрямку й етнографічна група росіян), а також румуни, молдавани, гагаузи й болгари.
Один з таких жителів – Сашко — й запропонував нам покататися містечком, подивитися, як люди живуть, як лілеї в дельті Дунаю розпускаються… І дивно так: пливеш, а навколо — білені чисті будиночки, невеликі городи, розкішні яблуньки та виноградники, перестиглі помідори та… полуниця. Саме вилківчани кажуть, вона тут цвіте й плодоносить майже цілий рік, і такої смачної та великої немає більше ніде у світі. Зараз усю полуницю з Вилкова скуповує Європа, до речі. Родиться все тут завдяки сильному сонцю та надзвичайним грунтам: раз на 2-3 роки жителі міста прочищають канали, тобто викопують намул і укладають його на свої городи. Зрозуміло, що кращого природного добрива не знайти, тому й росте тут все, «як шалене».
«Вилкове таке ж, як Венеція, тільки зеленіше»
Так переконує наш гід Сашко.
Бо й справді — самі будинки жителів збудовані наче на острівках, гарні, білі, чепурні, як у традиційних українських розповідях про садки вишневі біля хати… Наш гід розказує, що кожну цеглину з ракушок чи кожну черепицю для хат доправляли човнами. Тому праці у те будівництво вкладено справді багатенько.
Найцікавіше ж було побачити… гаражі! У кого як, як у вилківчан вони під будинками або поряд з ними, але ворота відкриваються одразу у воду — човен заплив, господар може спати спокійно, тепер приладдя не вкрадуть.
Десь до середини старого Вилкова уздовж каналів та попід огорожами будинків прокладені дерев'яні кладки, може, з півметра завширшки. Вони дуже вузенькі й при ходінні постійно доводиться дивитися під ноги, аби не впасти, проте місцеве населення звикло, так що хлопчаки навіть на велосипедах по кладках кататися «умудряються».
Сашко ж жартує: якщо трішки вип’єш зайвого, то й тренування не допомагають, сам кілька разів з кладок падав і купався в каналах. Зізнається, влітку купатися приємніше, ніж взимку…
До речі, канали тут називають єриками, усі вони зв’язані між собою і виходять до Дунаю. Через єрики перекинуті простенькі дерев'яні містки. Верх містків не закріплений. Якщо на човні перевозиться негабаритний вантаж, то верх моста знімають, а коли човен проходить, ставлять на місце. Отака зручна система розвідних мостів.
Ще одна «цікавинка» – сільські городи. Це справді унікально: суцільні канали, зарослі верболозом, а поміж ними, порізані, наче шахова дошка, острівки. Сашко розказує, колись давно канали вручну прокопували, землю разом з корінням дерев, самими деревами та іншим «будівельним» матеріалом насипали на купи, так і утворилися ті острівки. Саме з них нині й утворені всі присадибні, так би мовити, ділянки вилківчан: а на них росте все, що заманеться, червоніють яблуні, родить виноград та полуниця, качаються дині та гарбузи, а деінде навіть корови пасуться — ось така толока…
Корів на випас теж на човнах возять.
І на городи добираються тільки вплав: ми собі мандруємо, а назустріч пливе човник з два жіночками, ті лопати в руках тримають, кричать нашому гідові, що пливуть картоплю викопувати…
До всього цього додам ще один цікавий факт: площа Вилкова — близько 460 гектарів. І скільки тут островів, розповідають місцеві, жодній владі не відомо…
P.S. А ще відмінність української Венеції від італійської в тім, що лише у нашій, ріlій, можна побачити дві речі. По-перше, тими ж таки єриками можна виплисти до гирла Дунаю — нульового кілометра, де річка впадає в Чорне море. А по-друге, це місце знаходиться на території біосферного заповідника. Рослинність і тваринний світ вражають уяву: буквально за сотню метрів від нас плавали і літали всілякі види птахів — пелікани, лебеді, чайки, баклани, біля ніг у воді зграйками плавали креветки, а вздовж берегів, зарослих очеретом, розпускалися рідкісні білі лілії. Аби все це побачити, варто подолати тисячу з гаком кілометрів…
Наталка Петерварі, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
|
