|
Ганна Герман – вольовий, сильний політик, кар`єрна «леді державної пропаганди». Але чому не вона стала державним, ідеологічним гуру країни?..
Було очікування, що після президентських виборів Ганна Герман стане українським Михайлом Суслом, українським Йозефом Геббельсом, українським Збігневом Бжезинським. Причому не тільки зірки (небесні) говорили про це. Для такого твердження існує повний набір об`єктивних і суб`єктивних обставин і причин.
По-перше, її місце роботи, симпатії до неї президента Віктора Януковича, а з іншого боку, її відданість президентові. По-друге, в її руках, під її контролем ресурси – інформаційні, фінансові, адміністративні. По-третє, в її розпорядженні нова хвиля інтелектуалів, які за колишньої владі були в напівсонному стані, а сьогодні готових служити, створювати для влади нові ідеї і сенси.
Але важливим є суб`єктивний чинник. Як то кажуть: у чоловіків – харизма, у жінок – грація. Ганна Герман – вольова, сильна жінка-політик, кар`єрна «леді державної пропаганди». Її минуле – це роки успішної роботи в журналістиці, написання і впровадження сценаріїв з примусового підвищення оптимізму і духу партійних товаришів в боротьбі за владу, блискучі парламентські промови у Верховній Раді, пікетування з людьми недружніх поглядів.
Причому про її успішність я пишу, відображаючи лише об`єктивний факт – вона у владі. Що ж до особистих оцінок, Ганна Герман мені абсолютно не симпатична, вона такий демагог епохи Платона, перенесений машиною часу в наш час. Її нестерпна легкість думок, політичне і теоретичне нахабство, незнання класичної політології вельми засмучують... Утім, хто сказав, що кращі повинні бути біля трону, в почті короля?
Проте перший місяць роботи команди Януковича на Банковій і в будинку уряду показав, що зовсім не Ганна Герман є головним н’юзмейкером, а тим більше, державним, ідеологічним гуру країни. Зовсім інші політики намагаються стати «володарями дум», творцями «категоричних імперативів», визначати ціннісні дискурси, наповнювати український ідеологічний мейнстрим.
Залишимо (у сенсі, не говоритимемо про нього) одіозного віце-прем`єра Володимира Семиноженка. Йому Віктор Янукович цілком відчутно і однозначно «щиглив по носі» (після його прагматичної заяви про перспективи союзу Білорусії, Росії і України) і вказав місце в українській політиці.
Натомість, з низки обставин (за допомогою опозиції і своїх особистих недругів) на перші ролі головного ідеолога країни несподівано (іншого слова не вигадав) – проліз Дмитро Табачник, міністр освіти, досвідчений царедворець, володар багатьох державних і іноземних нагород і дипломів, герой «блакитних» Інтернет-сайтів.
Чому міністр Табачник, навіть зазнавши обструкції партійних товаришів, скажемо м`яко, не «такий діалектичний», не такий розумний, не такий однозначний у своїй промовах і вчинках? Пояснення – старе як мир: будь-яка новина про людину хороша, за винятком некрологу.
Саме у цій скандальній популярності досяг успіху Дмитро Табачник. В останні тижні саме він є «подразником» простих обивателів і інтелігенції (чиновників освіти не рахуються, вони люди невільні). Дмитро Табачник популярний у ЗМІ набагато більше, ніж перші особи країни. По-друге, саме на ньому сфокусувалася любов одних і ненависть інших. Іншими словами, в оцінці особи і діянь міністра сьогодні немає байдужих.
Невеликий відступ. Будь-якій владі (даруйте тавтологію), щоб утриматися при владі, більш ніж «дзвінка монета» потрібні ідеологи й ідеологія, пророки, які наповнять ідеями електронні ЗМІ. А далі, як ніколи, запитані сучасні апостоли – комунікатори й популяризатори того, що декларує влада. Владі потрібні освічені, розумні, професійні PR-менеджери, управлінці.
За час своєї роботи і в Москві, і в Києві, і у Львові автор цих рядків розмовляв з десятками високопоставлених політиків, політологів-мудреців (і у Україні, і в Росії), журналістів, які вельми невтішно, недоброзичливо, зло і презирливо говорили про Дмитра Табачника.
Проте повторюся, що сьогодні ніхто інший, а саме міністр освіти і науки уряду України, є найбільшим «подразником» «чужих» і симпатій «своїх», людей влади і опозиції, патріотів і націоналістів, лівих і правих, людей нетрадиційної орієнтації і сексуально порядних громадян. Навіть партійні союзники з російської правлячої партії «Єдина Росія» заявили, мовляв «переймаємося ситуацією в Україні з Дмитром Табачником».
Що ж так непокоїть московських друзів нашого міністра? Навряд чи треба пояснювати уважному вдумливому читачеві, що «феномен Табачника» - це перша звістка, як писав Володимир Ленін, «загрожуючої катастрофи» - самоїдства команди Віктора Януковича, внутрішньовидової боротьби, яка незмінно вела і сьогодні приведе до розколу нинішньої «партії влади» України, послабить, зробить політично інвалідним режим Віктора Януковича.
Для ілюстрації одновимірності і недомислу цитую виступ Дмитра Табачника в Москві на міжнародній конференції «Перемога над фашизмом в 1945 році, її значення для народів СНД і світу». Дмитро Табачник наголосив, що «сьогодні, як у 1941-1945 роках, є тільки ми і вони – цивілізація і дикість, культура і варварство. Наше завдання - зберегти цивілізацію для наших нащадків в подальші століття». Міністр обрушився на колабораціоністів в Україні, посібників фашистів і тих, хто сьогодні їх виправдовує. «У цій гігантській м`ясорубці не було місця третій силі, у кожної із сторін були союзники і вороги», - підсумував він.
Тобто «сьогодні» Дмитро Табачник на фронті ідеологічної війни, як 1941 року. Залишмо, пане міністре, Росії вирішувати свої проблеми, - Україна має свої. Для нас важливо, що минуло 65 років, що в Україні мир, що немає громадянської війни. Немає в Україні щоденних інформаційних зведень про чергове вбивство лідерів банд формувань або нескінченних телевізійних «картинок» скривавлених трупів людей із зброєю, терористичних актів у метро, вибухів будинків, машин, численних вбивств чиновників силових структур, суддів, адвокатів, прокурорів.
Тобто я хочу сказати, що є за що критикувати українських політиків, але важливо наголосити, що Україна – не Росія, в Україні не стріляють, в Україні немає громадянської війни, в Україні з сепаратизмом не борються танками і важкою артилерією, бойовими літаками і операціями спецслужб! Ми, українці, Богові дякувати, не знаємо цих тривог і страждань. Наші діти не воюють в «гарячих точках» на території власної держави.
Думаю, немає потреби міністрові освіти і науки України відпрацьовувати мобілізаційні ідеологічні проекти, складені в Кремлі російськими державними PR-менеджерами. Усі пропагандистські ресурси Росії сурмлять про 65-річчя перемог у Великій Вітчизняній війні, а в нинішній, путінсько-медведєвській країні точиться війна, в якій гинуть громадяни Росії.
І ще. Не знаю як для Дмитра Табачника, але для мого розуміння подій війни 1941-1945 рр. і післявоєнних радянських репресій, наприклад, у Галичині, пронизливі, екзистенціальні повісті й новели української письменниці Марії Матіос є об`єктивними й правдивими, а праці радянських істориків тенденційними й брехливими. Це очевидно, оскільки історики дуже залежні від політичної кон`юнктури і навіть сьогодні, напередодні 65-х роковин перемоги над фашизмом, не говорять про те, що Сталін, як ні хто інший, несе величезну відповідальність за розв`язування Другої світової війни.
Сумний факт, що свідчить про ставлення сучасних російських політиків і державні ЗМІ до правди історії. Тільки авіакатастрофа під Смоленськом, що призвела до загибелі президента Польщі, його дружини, десятків відомих польських політиків, громадських діячів і генералів, стала приводом для показу на російському федеральному телеканалі РТР кінофільму «Катинь» Анджея Вайди. Адже до цього три роки, з невідомої вказівки фільм пролежав в архіві на полиці. Комусь дуже не хотілося, щоб російський (український, білоруський) глядач знав правду про розстріл сталінськими катами 22 тисяч польських офіцерів.
Політично нісенітетно, що Дмитро Табачник бачить політичні процеси й проблеми тільки в двох кольорах, чорному і білому - «є тільки ми і вони, цивілізація і варварство», стверджує він. Класикою філософського жанру є неможливість «правильної інтерпретації», причому не тільки в мистецтві, а й у будь-якій іншій сфері знань і діяльності. Поділ на своїх і чужих – це ознака обскурантизму, мракобісся для сучасного політика. Суспільство стратифіковане за національними, релігійними, майновими, віковими, гендерними і іншими, іншими ознаками. Навіть «місто – єдність несхожих», не говорячи вже про багатоликістт соціуму (почитайте форуми УНІАН).
Але, напевно, Дмитро Табачник – вірний учень своїх російських друзів. У російській політиці «свої» - це політичні молодіжні організації «Наші», «Місцеві», а «чужі» - це неслов`яни, трудові мігранти. Вороги – це всі, хто ображає честь і гідність Росії, підриває волю російського народу. Пробачте, останнє припущення: чи то цитування спікера Держдуми Бориса Гризлова, чи то витяг з «Закону про пресу» Німеччини 1937 року.
У назві міністерства, яке очолює Дмитро Табачник, немає слова «пропаганда» (пам`ятаєте, Геббельс – був міністром освіти і пропаганди). Дмитро Табачник – міністр освіти і науки. А в українській початковій, шкільній, вищій освіті, як і в українській науці, проблем «віз і маленький возик». І від їх рішення залежить багато в чому бути чи не бути Україні розвиненій, цивілізованій, конкурентній європейській державі. Але вся «інтелектуальна потуга» Дмитра Табачника спрямована на вирішення ідеологічних проблем, а не безпосередніх завдань міністерства.
Насамкінець пригадав невелике есе «Корабель дурнів» Теда Качиньского, оприлюднене в збірці «Культура часів апокаліпсису». Юнга «корабля дурнів» умовляв наддемократичних пасажирів і юродивого капітана судна: «У всіх нас є причини для скарг. А мені здається, що насправді нам потрібно розвернути цей корабель і скерувати його на південь. Тому що якщо ми продовжимо пливти на північ, то напевно рано чи пізно зазнаємо аварії. І тоді всі ваші суперечності, зарплати, ковдри і ваше право смоктати член вас не врятують, бо всі підемо на дно».
Віктор Тимошенко
unian.net
|
