|
До виборів Порошенко, якого добряче побило й повчило життя, внутрішньої політикою, схоже, не займатиметься. Навіщо встрявати в бійку з невизначеними шансами?..
Найперший чинник, який визначив швидке призначення Петра Порошенка на посаду міністра закордонних справ, полягав у тому, що Президентові Ющенку, як-то кажуть, підперло. Хіба що лінивий політик не критикував главу держави за те, що він місяцями не подає кандидатуру на призначення парламентом нового очільника МЗС. Крім Президента, ніхто не має на те права.
Політологи, політики, оглядачі практично одноголосно обурювалися тим, що Україна з 3 березня живе без міністра МЗС і це завдає чималої шкоди її договороздатності та авторитету на міжнародній арені. Про це ж говорили й представники дипломатичних відомств світу. Дипломатично, але недвозначно.
Справді, дивно виглядав на важливих переговорах та міжнародних форумах «в.о. міністра». Це не просто знижувало статус представництва нашої держави, а і вносило масу процедурних складнощів. В.о., зокрема, далеко не всі документи має право підписувати.
Спочатку, ще 17 березня, Президент вніс у парламент подання на молодого кадрового дипломата, посла України у США Олега Шамшура. І він навіть сподобався мало не всім парламентським фракціям – звісно, окрім комуністів та Партії регіонів. Але, здається, у кар’єрній долі перспективного дипломатичного кадра фатальну роль відіграло саме те, що він сподобався БЮТ і пробютівській частині НУ–НС. Це явно видалося підозрілим Віктору Андрійовичу, і він не особливо наполягав на проходженні свого подання через ВР. А перед тим, як подати кандидатуру Порошенка, відкликав попереднє подання.
Вал критики змусив-таки Ющенка замислитися над новою кандидатурою. А тут ще на носі президентська кампанія. А гальмування з поданням і призначенням міністра закордонних справ явно не вписувалося в Ющенків імідж відданого й щирого патріота Української держави і нації. Звісно, глава держави мріяв би мати на цій посаді стовідсотково лояльного до нього особисто та його ідей діяча. Але, умовно кажучи, якогось «квазі-Шлапака» або «Огризка-штрих» Верховна Рада не пропустила б ніколи. Потрібна була компромісна постать.
Саме такою видався Президенту Петро Порошенко, який після невключення до виборчого списку «Нашої України» у 2007 році та призначення на мало приховану синекуру в Наглядовій раді Нацбанку демонстративно дистанціювався від усіх політичних сил. І видавав виключно амбівалентні й зважені фінансово-економічні месиджі. При цьому не порвав повністю відносини з Банковою і, переступивши через образи 2005 року, зумів налагодити непогані стосунки з Юлією Тимошенко. Подейкують, що напередодні початку кампанії голова уряду аж ніяк не вважає зайвими 5-й канал, матеріальні можливості і вплив на структури НУ в деяких регіонах.
Та обставина, що «регіонали» не блокували роботу ВР, давши можливість коаліції проголосувати за Порошенка, непрямо свідчить про існування певних домовленостей з опозицією. Можливо, не без участі самого Ющенка. Відомо, що Порошенко зберігає цілком конструктивні відносини зі старою гвардією ПР (Миколою Азаровим, Володимиром Рибаком), з якою співпрацював у 2000 році в рамках проекту, з якого потім і постала Партія регіонів (назва була забавною – ПРВ–ТСУ: Партія регіонального відродження “Трудова солідарність України”).
На наявність таких домовленостей більш ніж прозоро натякнув Нестор Шуфрич, пообіцявши докладніше розповісти про них після президентських виборів, а то зараз, мовляв, партійна дисципліна заважає. Але про рівень домовленостей можна судити зі справжніх дифірамбів, які проспівала Порошенку Ганна Герман, яка зазвичай проговорює позицію самого лідера ПР Януковича. Навіть якщо «великий, немов Африка», артикулює протилежну позицію. Герман договорилася навіть до того, що якщо Петро Олексійович добре працюватиме, то наступний Президент (читай, Янукович) може залишити його на посаді й після виборів. Янукович чисто за Фрейдом заявив, що «не несе відповідальності за призначення Порошенка». І хто за язика тягнув?
Реакція другої людини у фракції БЮТ екс-генерала Кожем’якіна після ритуальних розшаркувань («поповнення Кабміну», « професійно виконуватиме обов’язки») завершувалася таким саркастичним пасажем: «Він став мудрішим. Він проаналізував ті недоліки, які були в його поведінці, тому, гадаю, що в нього все буде добре». Коротше, став на путь виправлення… Але ніщо в минулому не забуте. Коментуючи слова журналістів про те, що раніше Тимошенко називала його й колишніх друзів «командою в смугастих купальниках», «бютівець», якщо вірити Інтернет-сайтам, знущально відзначив, що сьогодні «смугасті купальники змінилися на пристойніший одяг». Сто відсотків, читаючи це, Петро Олексійович мав болісно й задумливо поморщитися.
Можна передбачити, що до виборів Петро Порошенко, якого добряче побило й повчило життя, внутрішньої політикою практично не займатиметься. Навіщо йому встрявати в небезпечну бійку з поки що невизначеними шансами? До того ж у нього буде задосить клопотів у зовнішній політиці та ввіреному зовнішньополітичному відомстві.
Бізнес-минуле й неабияка енергія та хватка Порошенка спонукають до надій, що нарешті будуть якісь зміни на краще в нужденному матеріальному становищі наших дипломатів. Вони покидають посольства та апарат міністерства, будучи не в силах винести елементарні злидні. Важко не погодитися з колишнім заступником міністра закордонних справ Леонідом Кожарою (нині депутат від ПР): якби не призначили міністра, то міністерство скоро просто б розвалилося. І вибитих з бюджету коштів навряд чи вистачить. Будуть потрібні й менш традиційні методи пошуку.
Де бідність, там і брак трудової дисципліни. Тому на Порошенка чекає надскладне завдання відновити в міністерстві бодай такий-сякий порядок. У лівій руці принести пряника, а правою щосили орудувати канчуком. Щоправда, знаючи круту холеричну вдачу Порошенка та його методи менеджменту, можна сміливо передбачити, що співвідношення – і з великою перевагою – буде на користь нагайки. До того ж добре відома всім, хто працював з Петром Олексійовичем, така його відмітна риса, як, сказати б, ощадливість.
І тут у перспективі на нього чекають серйозні утруднення: саме через особливості характеру Петро Олексійович ніколи не міг створити більш-менш стійку команду (з так званими «любими друзями» з групи «Разом» було радше взаємовигідне співжиття). Він – не командний гравець, а яскраво виражений індивідуаліст. На це накладеться специфічне сприйняття приходу до керівництво МЗС «бізнесюка» на прізвисько Шоколадний Заєць (за кондитерський бізнес), колишнього «любого друзя», з боку «білої кісточки» – кар’єрних дипломатів. Не інакше, у будівлі на Михайлівській площі невдовзі не на жарт розгоряться пристрасті. Але, можливо, такий серйозний струс піде на користь надміру закостенілому відомству.
На користь Порошенкові грають непересічний інтелект, енциклопедична ерудиція, досвід роботи секретарем РНБО, добрі якості публічного політика, талант полеміста, зрештою, базова освіта. А в тій ситуації, у якій перебуває Україна, дуже знадобляться знання фінансово-економічного становища України та світу, які в Порошенка є об’ємними й добре систематизованими. Адже головне, чого чекають від нового міністра, – це налагодження вигідних для України зовнішньоекономічних зв’язків, залучення інвестицій та кредитів.
Можна припустити, що Петро Олексійович сильно розчарує Ющенка тим, що особливо не перейматиметься євроатлантичним вектором...
Як уже казали експерти та політики, Порошенко є аж ніяк не найгіршим міністром закордонних справ у нинішній ситуації. Більше того, можливо, найкращим.
Але працівників МЗС все-таки трохи шкода…
Микола Писарчук
|
